Тавро. Конотопська відьма

Забобони в козацьку добу були звичайним явищем. Вiра в те, що потопленням вiдьом можна викликати дощi, перейшла в обряд. Конотопський сотник та писар влаштовують жахливi дii з беззахисними жiнками, виправдовуючись тим, що так робили i iхнi попередники. «Родитель i отець сотника Забрьохи, Улас Панасович, велелiпний пан сотник пре хороброi Конотопськоi сотнi з вiдьмами управлявся i у рiчку iх топив… а ще i камiнь на шию причiпляв»

«А покiйний дiдусь, пан Опанас, як засуха ухватить, то вiн береться за поганських вiдьом, та як трьох-чотирьох втопить, то де той дощ i вiзьметься»

Посеред ставку вбивали товстi палi, зв’язували вгорi iх вiрьовками.

По ставку iздили на човнах козаки. На греблi бiля млину тридцять козакiв iз нагайками та пiками тримали зв’язаних жiнок, яких сотник з писарем вiдiбрали на свiй розсуд, як вiдьом. Семеро нещасних тремтiли пiд охороною. У повiстi автор так описуе кожну iз них:

«Прiська Чирячка – змолоду сидiла пiд арештом прикута до церковноi стiни за неморальнi вчинки.

Вона звела на той свiт трьох мужикiв, збирае усяке зiлля та корiння та лiкуе…»;

«Химка Рябокобилиха – замирала на своiм вiку, то i бачила якi там, на тому свiтi, мучення злодiям, брехунам та табачникам»;

«Явдоха Зубиха – вона не старiе, а вночi стае молодою, коси розпустить, надiне бiлу сорочку i пiде доiти корiв. На полицях у неi стоять горщики з лiками та травами. Може там сховала дощi та роси»;

«Пазька Пеючиха – нишком чаклуе, вийде надвiр i махае рукою.

Куди махне – туди i хмари йдуть»;

«Домаха Карлючкiвна – суха та цибата, вся подряпана, мов граблями, нiхто не взяв; а як посивiла, то перейшла жити на леваду над болотом; стала чаклувати»;

«Векла, невiстка старого Штирi – чимось не догодила писаревi, який любив випити та не обминав жiнок»;

«Устя Жолобиха – писар Пiстряк сватався до ii дочки Одарки, а отримав гарбуза. За те i потягли Устю топити разом iз вiдьмами».

Потоплення вiдбувалось рано вранцi. Всi бiгли до ставу, вiд малого до старих дiдiв.

Господарство нiхто не порав: не доiли корiв, не поiли коней, не годували свиней та птицю. Худоба ревла, свинi верещали, собаки вили.

«Калавурне» козацтво по черзi вiдчiплювало жiнок вiд низки, зв’язували ноги i руки. Їх везли на човнах на середину ставку.

(Конотоп, р. Езуч)

Бiля вбитих паль жiнку пiдтягували вiрьовками вгору i плюскали у воду. «Якщо вона не виринала, то це не вiдьма. А якщо не тоне, а плавае – то це була вiдьма».