Життя як сон. Одна людина – два життя

І зараз вiн став настiльки сильним, що машини, якi iхали назустрiч, через суцiльну стiну дощу можна було побачити хiба що метрiв з двадцяти, i це при включених на дальньому свiтлi фарах. Влiтку, особливо пiд час злив, рiдко, коли дме сильний вiтер, але сьогоднi погода була саме такою – господар собаку з дому не випустить. І будь-яка людина, що народилася сьогоднi на свiт, виглянувши у вiкно, з упевненiстю сказала би, що на дворi стоiть пiзня осiнь. Хiба що листя на деревах все ще зелене i гроза. Так, восени не бувае таких гроз.

Спалахи блискавок роздирали небо на частини, а переривчастi удари грому змушували тремтiти навiть металопластиковi вiкна, якi тiльки входили в моду серед мiсцевих жителiв.

У таку погоду особливо дивним було б побачити перехожого на вулицi. Навiть мiсцевi алкоголiки, якi збиралися щодня на лавочках бiля дороги або в парку, перенесли своi засiдання в бiльш затишнi лiтнi кухоньки пiд гнiвнi вигуки дружини товариша по чарцi, якому в цей вечiр випало надавати притулок товаришам.

Комусь могло б навiть здатися, що якщо зараз вийти на вулицю, то Зевс ударом блискавки миттево покарае тебе за всi грiхи. Але в цiй мiсцевостi було мало забобонних людей. Загартованi комунiстичним минулим, що й сьогоднi ще зрiдка спостерiгались його вiдгомони, тут мало хто ходив до церкви, хiба на Рiздво чи на Великдень. А так люди не бачили Диявола i не вiрили в Бога. І навiть коли в столицi гримiли революцii, тут життя спокiйно йшло своею чергою.

Але навiть в цей неспокiйний червневий вечiр все було спокiйно в умах i серцях людей.

Майже у всiх. До Єлизавети, а це була невисокого зросту дiвчина з довгим русявим волоссям, постукали в дверi.

«Кого це могло принести в таку погоду?» – занепокоено подумала дiвчина. – «Невже це?..»

У дверi постукали сильнiше. Єлизавета пiдiйшла до дверей i вiдкрила iх, вже за мить до цього з точнiстю знаючи, кого вона побачить. Так, це був Дмитро.

– Ми з тобою вже про все поговорили! Навiщо ти прийшов, та ще й в таку погоду? Захворiти вирiшив? На здоров’я, тiльки мене не чiпай, – вже по одному тону голосу стало зрозумiло, що дiвчина не хотiла бачити свого, тепер вже, напевно, колишнього, хлопця.

– Ти просто мене не так зрозумiла. Пробач, – в Дiминому голосi не було i ноти впевненостi. Швидше навпаки, вiн був схожим на робiтника-недотепу, якого викликали на килим до начальства. – Дай шанс, я ж не погана людина. Чи що я не так зробив?..

– Не в тому рiч.