Життя як сон. Одна людина – два життя

Але навiщо ти мене переслiдуеш? Все, не дзвони бiльше! А я i цей номер до чорного списку тепер додам, чий би вiн не був! – гнiвно сказала дiвчина i скинула виклик.

Дiма опустив стиснутий в руцi телефон, закрив очi i притулився до одного зi столикiв. Вiн був спустошений. І слова, якi йому зараз говорив Вася, звучали звiдкись здалеку, так що йому не вiдразу вдалося iх розчути. Земля, яка все ще вiдчувалася пiд ногами, таке враження, ось-ось розколеться на частини, i весь свiт здавався у цю мить таким крихким, що плюнь не в ту сторону, i вiн запросто розвалиться на атоми.

Все, що вiдбувалося, здавалося Дiмi нереальним, несправжнiм. І вчорашнiй день, коли вони з Лiзою гуляли, коли iздили разом на ii iспит, коли вiн подарував iй букет троянд… Тепер все це здавалося таким далеким дитячим сном. Свiт просто перевернувся, або вiн сам просто збожеволiв.

– Агов! Ти чого? Що там таке вже встигло трапитися? – це Вася повернув свого друга в реальний свiт сильним ударом в плече. – Давай розповiдай, нiчого опускати голову.

Що вона тобi сказала?

– Ну… – Дiма прикладав усiх зусиль, щоб не заплакати на очах у друга, тому перш нiж продовжувати, одним ковтком допив пиво, що залишилося. – Не хочеш горiлки взяти? – несподiвано навiть для себе випалив вiн.

– А що, невже все настiльки погано? – швидко все зрозумiв Вася.

– Так, а може, i ще гiрше.

– А як же iспити?

– Та й чорт з ними. Якось напишемо, – Дiма навiть посмiхнувся – настiльки дрiб'язковоi проблемою йому тепер здавалися iспити.

– Тодi що, поiхали до мене? А батькам, як зазвичай, скажiмо, що до навчання готуемося. І нормально все буде, що ти розкис, вище носа!

– Та просто, вона сказала, що… Ну, щоб я бiльше не дзвонив, розумiеш, i все таке. І ще й в чорний список додала була мене. І тебе, до речi, вже теж.

– А мене за що це? Я-то тут причому? – Василь усiма засобами намагався розвеселити свого кращого друга. І у нього це навiть майже виходило. – Допомагаеш такий людям, допомагаеш, робиш iм добро, а вони тебе в чорний список.

Я пiд таким не пiдписувався, коли мене народжували.

– Та, типу, щоб я у тебе телефон не брав iй дзвонити, – посмiхнувся йому у вiдповiдь Дiма.

– Треба ж, як. Гаразд, йдемо до магазину. А з усiм iншим потiм розберемося.

До кiнця вечора хлопцi сидiли у Василя в будинку, випиваючи алкоголь, та придумуючи найрiзноманiтнiшi пояснення того, що вiдбувалося останнi кiлька днiв iз Дiмою. Паралельно вони коротали час, граючи в онлайн-iгри.