Вигнання в Рай. Роман

Це мене, мабуть, Бог нагородив таким песиком – iсть небагато, а гавкае як здоровенна собацюга, – посмiхнулася бабця, дивлячись на свого улюбленця.

Обiйстя у баби Горпини було, хоч i не надто вже розбудоване, але охайне й доладне: сарай на декiлька вiддiлень, де рохкала льоха й цокотiли кури, льох, невелика, але показна хатина, обкладена цеглою. Подвiр’я було чисто виметене, мiж будiвлями були прокладенi дорiжки з бетонних плит. Далi за хатою виднiвся добре доглянутий город.

– А у вас, Горпино Степанiвно, обiйстя нiчого собi, охайненьке, – сказав Сергiй, озираючись навколо посеред подвiр’я.

 – Та й хатинка нiчого, хоч i невелика, зате доладна.

– Це все чоловiк мiй покiйний, Йосип Миколайович, царство йому небесне, – перехрестилася Горпина Степанiвна, – зовсiм недавно його поховала, хай йому земля пухом. Добрий був господар, все це своiми руками зробив. Все сам. Хоч як тяжко нам спершу було. Все пережили i обiйстя налагодили i дiтей в люди вивели, – вона витерла кiнчиком хустки набiглу на очi сльозу.

– Щиро спiвчуваю вам, Горпино Степанiвно, – лагiдно промовив Сергiй. – І як же ви оце тепер самi справляетеся з усiм оцим господарством? І подвiр’я у вас прибране, i льоху, бачу, вигодовуете, i кури у вас цокотять, i город видно, що доглянутий, та ще, як не помиляюсь, город ще ж до того й немаленький.

– Та кажу ж, що Господь поки що дае менi здоров’ячко i за церквою доглянути, i з господарством упоратися. Це, мабуть, мiй Йосип Миколайович покiйний там на небi за мене турбуеться, та Господа просить, щоб я своi останнi днi не провела в злиднях та хворобах, а провела залишок свого життя в радiсних клопотах, та так спокiйно й полишила цей свiт у визначений менi час, та й пiшла вже навiки до свого рiдного Йосипа Миколайовича туди, де нас вже нiхто й нiколи не розлучить, – бабуся довiрливо поглянула вгору.

 – А ще ж, – похопилася вона, – у мене й дiти, онуки й правнуки е. Розлетiлися з рiдного гнiздечка хто куди: i в Киевi е, i в iнших мiстах. Задля них оце ж i тримаю господарство, сам же знаеш, як воно зараз у мiстах живеться, не всiм вдалося так вже добре влаштуватися в теперiшньому життi. Так що я ще й дiтям та внукам допомагаю. І вони ж таки й приiздять до мене та допомагають менi поратися з господарством. А дiтей же в мене дев’ятеро! А внукiв та правнукiв!.. – аж сплеснула вона радiсно в долонi. – Та що це я, все про себе, та про себе? Зовсiм, дурна баба, забула про тебе! Ти ж щойно з дороги, голодний втомлений, а я все про своi клопоти.