Вигнання в Рай. Роман

Як же це? Чому? Нуртовиння бентежних думок захопило Сергiеве ество i невiдпорно потягло його в глиб якогось дивного почуття, неначе вiн оце йшов собi спокiйно берегом моря, йшов собi йшов, задивившись у небо, аж непомiтно для самого себе перетнув межу береговоi твердi й пiшов собi спокiйнiсiнько по водi… Аж глядь собi пiд ноги – а там замiсть береговоi твердi морське плесо. І як це йому вдалося йти по водi? І що тепер йому робити: йти далi, повертати назад, стояти на мiсцi й ждати, чи доля й надалi втримуватиме його над безоднею, чи потягне на глибину?.

.

– Чи ви чуете мене? – отець Михайло вкотре вже звертався до впалого в задум Сергiя.

– Вибачте менi, – врештi отямився Сергiй. – Я дещо задумався, це в мене частенько бувае.

– Нiчого, нiчого, це природна рiч для художника, як i взагалi для людини розумовоi працi, зi мною це теж, до речi, частенько бувае, – заспокiйливо промовив панотець.

 – Я ось кажу нашому гостевi, – звернувся вiн вже до своеi доньки, що якраз зайшла до кiмнати, – що ми йому обов’язково скажемо, де ми кладемо ключа, коли замикаемо будинок, щоб шановний Сергiй не вiдчував себе тут чужинцем i незнайомцем. Чи не так?

– Звичайно, – з доброзичливим спокоем вiдповiла Оксана i почала розставляти на столi чашки з духмяним гарячим чаем, печиво, варення.

Їi плавнi неспiшнi рухи, спокiйна грацiя, з якою вона готувала стiл, просто зачаровували. На мить озирнувшись, Сергiй помiтив, що таке ж враження зачарування Оксана справляла й на iнших: i Горпина Степанiвна, i отець Михайло зi щирим замилуванням спостерiгали за дивовижним волхвуванням чарiвноi дiвчини. Хоча волхвування – i не зовсiм те, що личило б доньцi християнського священика й черницi, але саме це слово прийшло на розум Сергiевi при спогляданнi цього дiйства, i вiн нарештi зрозумiв ту красу, якою зачаровувала Оксана, красу, що не кидалася вiдразу в очi безсоромнiстю сучасних загальноприйнятих космополiтичних канонiв стандартних рекламних облич, а привертала до себе якраз своею незвичайнiстю, глибиннiстю, потаемнiстю.