Вигнання в Рай. Роман

Приiхав Сергiй iз Киева, де вiн мешкав разом зi своею мамою, до села Веселого примiською електричкою, адже автомобiля свого поки що не мав, оскiльки, незважаючи на те, що мав славу одного з найкращих, якщо не найкращого майстра своеi справи, i замовлень у нього було настiльки багато, що вiн мав можливiсть вибору мiж пропозицiями, Сергiй брав в оплату за виконану роботу рiвно стiльки грошей, скiльки йому необхiдно було для бiльш-менш нормального iснування, в усякому разi не бiльше, нiж в середньому отримував за свою роботу пересiчний громадянин його рiдноi, поки що на загал не багатоi Украiни.

Сергiй вiрив, що, подарувавши йому щастя насолоджуватися своею майстернiстю i можливiсть дарувати це щастя iншим, Господь Бог мiг i забрати в нього це щастя, вiрнiше це щастя само покинуло б Сергiя, якби вiн промiняв високу насолоду чистим духовним мистецтвом на тi насолоди, якi купуються за грошi, адже десять Христових заповiдей були для Сергiя не простими словами, а десятьма засадничими основами його життя i його мистецтва – це був пiдмурiвок, на якому вiн будував свiй власний храм, храм спiлкування з Богом i з божим народом.

Солодке передчуття новоi працi опановувало душу. Передчуття нових осягнень, нових наближень до таемниць буття солодко забринiло в серцi Сергiя. Нова праця: «… хлiб наш насущний дай нам сьогоднi i прости нам провини нашi, як i ми прощаемо винуватцям нашим…», – знову й знову iз самих потаемних глибин його ества виринала молитва, адже молитва i праця злилися для нього воедино, праця i була для нього молитвою.

Це була одна з тих митей, якi так любив переживати Сергiй, митей, що еднали його з буттям, коли вiн наче опинявся раптом сам на сам iз небом i вiдчував, що небо починаеться отут, в його очах, вiдчував, що це небо – його небо, як воно було його небом, коли вiн ще боявся вивiльнити свою маленьку дитячу ручку з надiйноi материноi руки, як воно буде його небом, коли його плоть вiдiйде в небуття. А зараз, коли в безладi прочитаних книг i написаних картин вже губиться обрис межi, за якою, добираючись до дна невичерпних iстин, починаеш вiдчувати свiтло незнищенностi, вже все одно, з якого боку розпочинати вiдлiк рокiв, котрi все одно завжди ведуть у вiчнiсть.

Найважче ж i найнагальнiше – вiднайти те слово, той колiр, ту гармонiю, якими можна було б означити, виразити мить, з якоi небо починае вже бути твоiм.

– Подобаеться? – вихопило Сергiя iз солодкоi задуми питання, промовлене ласкавим жiночим голосом.