Вигнання в Рай. Роман

Особливо ж його вразила широта тих фiлософських набуткiв людства, якими цiкавився Михайло Архипович: античнi мудрецi, середньовiчна апологетика й патристика, хоча авторами й були не лише православнi, але й католики, та, врештi, й матерiалiсти вкупi з марксистами – все це ще якось можна було зрозумiти, але – Нiцше? А тим бiльше – Фрейд?!. Це якось зовсiм уже не вкладалося в головi, не трималося купи.

– Вибачте, отче, – не змiг утриматися вiд питання Сергiй, – менi просто дуже цiкаво, якщо це вас, звiсна рiч, не образить, чому – Нiцше? Чому – Фрейд? Невже це справдi вас цiкавить? Чим?

– Так, так, звiсна рiч, – з розумiючою посмiшкою похитав головою Михайло Архипович, – чому б це мало мене ображати, менi нiчого приховувати, та й цiкавить це не лише вас, як ви можете здогадатись, це зацiкавлювало й декого з епархiального управлiння.

Та нiчого крамольного тут немае й близько. Щоб простiше й дохiдливiше пояснити, я можу сказати, що для того щоб воювати успiшно, ворога треба знати дуже добре. Та це так, образно. Бо насправдi вiйна – це не е ремесло священика, та й ворогом я нiкого не вважаю, е просто заблудлi душi, i для того, щоб iх вивести зi стану заблудження, чи блуду, треба дуже добре знати тi потаемнi, темнi стежки-дорiжки дрiмучоi людськоi природи, якими якраз i можна заблукати в тi непрохiднi хащi грiха, де навiть невеликий проблиск благодатного божественного свiтла видаеться вже чимось неймовiрним, поза природним, зайвим. От ви говорите, Нiцше, а що Нiцше? Нiцше сам себе покарав своею гординею, так жахливо завершивши свiй земний шлях, загнавши себе в безвихiдь своею нерозкаянiстю, але його приклад на жаль нiкого й нiчому не навчив, i хибнiсть настанов його фiлософii довело двадцяте столiття, коли вже провiдна верства дiяльного людства взяла за керiвництво до дii догмати нiцшеанства, а по сутi сатанiзму, особливо ж наглядний тут приклад фашизму й комунiзму, якi в цьому планi е одним i тим самим. А взагалi то, я б не став тут видiляти Нiцше, вiн лише один iз проявiв того величезного заблудження, в яке втрапило людство декiлька останнiх столiть своеi, загалом недовгоi iсторii, тут можна було б згадати дуже багатьох, i того ж Дарвiна, i того ж Фрейда, й багатьох, багатьох iнших. Загалом це заблудження умовно можна було б назвати, використавши фiлософську термiнологiю, матерiалiзмом, коли за нарiжний камiнь свiтобудови було взято матерiю, тобто спочатку самовiльно з’являеться матерiя, яка згодом породжуе зi своiх свавiльних надр дух.