Вигнання в Рай. Роман

Просто, можливо, наприклад, ми з татом були трохи бiльше приготованi до саме такого перебiгу подiй, дещо сильнiше бажали саме такого перебiгу подiй, бо вiдома нам iсторiя нашого священицького роду сягае дуже далекого минулого, принаймнi нам точно вiдомо, що нашi далекi пращури, Князенки, православнi священики, боролися з польськими утисками ще за часiв Речi Посполитоi, наснаженi полум’яним словом Івана Вишенського, потiм брали безпосередню участь у Хмельниччинi; далi боролися з можливою передачею Киiвськоi Митрополii пiд владу Московського Патрiархату, коли ж ця згубна для Украiнського православ’я передача все ж вiдбулася всупереч канонам Церкви i бажанню прихожан, Князенки робили все можливе, щоб i в тих умовах зберегти своерiднiсть украiнського православ’я, за що й були переслiдуванi iмперським режимом i Священним Синодом; пiд час же проголошення Украiнськоi Народноi Республiки священики з роду Князенкiв були першими серед iнiцiаторiв проголошення Автокефалii, через що першими ж пiсля радянськоi окупацii отримували в потилицю чекiстськi, енкаведистськi та кадебiстськi кулi, оскiльки, як i за часiв Хмельниччини, не лише словом, а й дiлом боролися за вiру й Украiну, хоробро вiдстоюючи право свого народу на iснування ще й в лавах як Армii УНР, так i Украiнського Опору в останнiй великiй вiйнi.

Так що, й Украiнська Незалежнiсть, i Киiвський Патрiархат були для нас вже не стiльки нежданими подарунками долi, як довгоочiкуваним справдженням наших вiковiчних мрiй i боротьби.

– Тепер менi зрозумiло, – промовив Сергiй, захоплений високою натхненнiстю Оксаниного обличчя, – чому твiй батько, Михайло Архипович Князенко, приiхавши до Киева умовляти мене зайнятися розписом вашого храму, перш за все повiдомив, що ваша парафiя належить до Киiвського Патрiархату – i треба було бачити при цьому його горде й натхненне обличчя.

– Звичайно, адже в нашому роду про це мрiяли з дiда-прадiда, а втiлити цю велику мрiю випало нам.

То як же тут не радiти. Тут мимоволi будеш гордим i натхненним, – вона сидiла на лавi гордо виструнчившись, неначе пiдносячи своi слова якнайвище, на суд самого Бога. Й при цьому декiлька локонiв ii русявого волосся, що вибилося з-пiд хустки, хвилююче трiпотiло на легенькому вiтерцi, що надавало дiвчинi якогось зворушливого i водночас романтично-пiднесеного вигляду.