Вигнання в Рай. Роман

– Так, фiлолог. А чому це тебе так дивуе?

– Просто якось, не знаю, – вiн хотiв було згадати про ii чернецтво, але чомусь не захотiв зараз торкатися цiеi теми. – Можливо, я просто поки що не думав про твою професiю взагалi.

– Я закiнчила фiлологiчний факультет Киiвського унiверситету, до речi, з вiдзнакою. Так що з твоiх, вельми в лiтературному сенсi прикметних, промов можна зробити висновок про те, що ти або просто дуже начитана людини, або дуже начитана та ще й талановита людина, яка й сама здатна творити на лiтературнiй нивi.

В якiй же iпостасi лiтература мае щастя приймати твоi послуги – проза, поезiя?

– Звичайно, поезiя, – зiзнався Сергiй, – в якiй же ще iпостасi в лiтературi найзручнiше виявити себе художнику. Проза – занадто, вибачаюсь, як це у вас фiлологiв називаеться, тавтологiю, занадто прозаiчно для художника.

– Даремно ти так гадаеш, проза iнодi бувае справжньою поезiею, навiть бiльше поезiею, анiж деякi вiршi, принаймнi менi це часто зустрiчалось, – Оксана заохотливо подивилась.

 – А чи можна було б почути твою поезiю?

– Звичайно ж можна, але, – Сергiй подивився на небо, де сонце вже стояло досить високо, – коли ми починали з тобою розмову, сонце було якраз над горизонтом i ховалося за храмом, а зараз, дивись, вже досить високо – так можна i до вечора проговорити. А я, взагалi то, прийшов сюди працювати.

– Працювати – значить малювати, а поезiя значить так – розвага? Впiзнаю нинiшню зверхнiсть до поезii.

– Та нi, ти мене не зрозумiла…

– Та це я знову пожартувала, на сьогоднi вже аж забагато жартiв. А час дiйсно пролетiв непомiтно, менi, до речi вже теж пора. А поезiю твою я все ж таки сподiваюсь почути.

– Обов’язково! При першiй-лiпшiй нагодi. Менi ось треба б до твого тата навiдатись, вирiшити питання щодо матерiалiв для тинькування перед розписом. Для початку в мене е запас, але невеликий, а надалi треба буде ще багато. Та й познайомитися б треба докладнiше з вашим веселим селом Веселим, сподiваюсь, ти не вiдмовишся стати для мене гiдом i показати менi село, розказати…

– Із задоволенням, при першiй-лiпшiй нагодi.

А зараз дiйсно вже час i менi повертатися додому. Справи, – вона потихеньку встала з лави i пiшла, кивнувши на прощання головою, i бiльше не повертаючись.

А Сергiй, теж вставши з лави, ще довго стояв i дивився iй услiд, аж доки вона, нi разу не озирнувшись, повiльно зникла за рогом.