Вигнання в Рай. Роман

Взагалi то, зазвичай, все вiдбуваеться навпаки – спочатку, познайомившись, люди звертаються один до одного на «ви», а вже потiм, з часом, переходять на «ти». А оскiльки ви з самого початку нашоi розмови почали звертатися до мене на «ти», як i належить звертатися людинi вашого вiку до людини мого вiку, то я не бачу нiякого сенсу в тому, щоб ви зараз почали…

– Добре, добре, згодна, – бабуся лагiдно поклала на знак згоди свою руку на руку Сергiя. – Молодий, та розумний. То коли вже так вийшло, то ти зараз трохи зачекай тут на мене.

Я зараз швиденько тут коло церкви приберу, я ж бо тут коло церкви щось на зразок наглядача – i приберу тут завжди, i отцевi Михайлу при нагодi допоможу, та й за охоронця я тут, бо й живу ж я тут таки, ось моя й хата, – показала вона на невелику хатинку, що стояла неподалiк вiд церкви. – Ранiше моя хата була останньою на нашiй вулицi, а тепер остання на нашiй вулицi церква, а моя хата передостання, так що я тепер ще й, так би мовити, охоронець нашого храму. Хоча такоi староi баби навряд чи злодii перелякаються, та менi дали, про всяк випадок, ось що, – бабця витягла з кишенi старенький мобiльний телефон.  – Так то я не дуже розбираюсь, що воно в цiй технiцi до чого, а, втiм, знаю, що, коли тiльки натисну на кнопку «три», то менi завжди вiдповiдае отець Михайло. А сплю я вночi абияк, старечi немочi, турботи та спогади перевертають мене з боку на бiк цiлими ночами, так що й непоганий iз мене нiчний сторож, а як, не дай Бог, яка пригода трапиться, то я вiдразу натисну на «три», – показала вона вказiвним пальцем на телефон, – повiдомлю вiдразу отця Михайла, а вiн вже далi все влаштуе. Ось так ось воно. А зараз я швиденько тут бiля церкви приберу, попiдмiтаю, а потiм пiдемо до мене, я тебе з дороги нагодую, вiдпочинеш…

– Добре, добре, – кинув Сергiй навздогiн бабусi, яка швиденько подрiботiла до церкви, розхитуючи на ходу, мов старенька качечка, свое худеньке сухе тiло й розвiюючи на вiтрi сиве до бiлизни волосся, що вибивалося з-пiд бiлоi хустки: «Наче кульбабка, – подумалося Сергiевi.

 – І для чого ти оце влаштував тут цю, наче з дешевоi оперетки, сцену – велика людина з Киева, як будете зустрiчати, – дорiкнув вiн собi подумки. – Для кого ти оце розiграв цю комiчну п’есу одного актора – для одного глядача, для цiеi невинноi, наiвноi бабцi? І справдi, прямо таки Штепсель i Тарапунька, а не художник, який зiбрався розписувати храм Божий… Прости менi, Господи, цей невинний жарт.