Антологія української готичної прози. Том 2

Мабуть, ми обое занадто вже довго мовчали в життю, мабуть, занадто довго накопичували i почуття й думку, i мабуть, не вмiли сказати iх, бо бiльша частина зоставалася невисказаною i бiлими смугами розстилалася в душi… Але ми розумiли одне одного, хоч слiв часто не можна було схопити, ми були злитi воедино, хоч далеко одне вiд одного стояли в життi. А коли вона, свiтла, бiла, прозорчиста пiшла вже до себе – я все ж не перестав говорити, хоч i без слiв, i без звукiв, бо бачив ще ii тут, на тiм же мiсцi, вона слухала мене й розумiла.

І став я на колiна i цiлував, говорячи, i говорив, цiлуючи те мiсце, що його дотикалася вона своiми нiжками… i доти цiлував, доки все те, що залишалося в ii слiдах, не перейшло в мене, i я почув себе бiлим i легким, як вона.

Я встав, усмiхаючися, повний щастя, а передо мною стояв – дядько. Бистрим поглядом обшукав вiн мое обличчя, сверлуючи очима наскрiзь.

– Що ти повзаеш там? – спитав крiзь зуби.

Я не вiдповiв нiчого.

– А чому ти такий веселий?

– А чому ви такий лютий? – спитав я.

І здався вiн менi зараз просто холодним трупом, напiвзогнилим, що хотiлося б навiть очi собi вирвати, аби не малювалася на сiтчатцi оця нависла постать зараз же по божественних темах небесноi фiгури. І, мабуть, ця огидливiсть занадто яскраво вiдмалювалася в усiй моiй iстотi, бо дядько скрипнув зубами й, повернувшися на каблуках, пiшов.

На дверях стояв Харон. Дядько з усього розмаху вдарив його ногою в живiт. Бiдний пес заскiмлив вiд болю й кинув злобний погляд, але не на дядька, а на мене.

Та я не бачив уже нi рухiв, нi поглядiв. Я чув, що я ввесь змiняюся, що в менi усьому йде якась гiгантська робота… Я вiдчував навiть фiзичне тепло вiд тих душевних рухiв i вiд iнтенсивности iх роботи. Розпочалося мое прекрасне, мое лiтаюче iснування. Я лiтав над життям! Я не помiчав нiчого земного! Всi образи були для мене безтiлеснi, всi звуки надприроднi, i темнi кольори змiнялися в мене на найбiлiшi, бо я бачив усюди бiлий колiр.

Потiм, згодом, я не мiг собi навiть уявити того життя – так воно було далеке вiд звичайного. Не мiг уявити собi й того, що ослiпило мене й накинуло полуду на очi, правда, таку, що крiзь неi все здавалося прекрасним, але то було все ж викривлення.