Антологія української готичної прози. Том 2

Я помалу розпитував у керманичiв, у рибакiв, у гуцулiв з Красноiлi та з Устерiк – нi, нiде не було анi слiду втопленого хлопчища, нiде не було чоловiка, який би його знав, бачив або жалував за ним. Мiй перший страх перемiнився звiльна на глубокий смуток, на безмежне спiвчуття з тим бiдним хлопчищем, якого нiхто не знав i якого стратою нiхто не журився. У моiй душi все пекло якесь невимовне горе при переiздi через те мiсце, i я нарештi надумав удатися на покуту, йти пiшки до Сучави, там висповiдатися свого грiха i таким способом заспокоiти свою душу.

На лихо собi, я й сим разом не мав щастя. Пiп, перед яким я на сповiдi признався до свого грiха, дуже квапився i, очевидно, не мав анi часу, анi охоти випитати мене докладнiше. Коли я коротко розповiв йому свою пригоду, вiн буркнув сердито:

– Іди, дурний гуцуле! Ти ж на тiм не маеш нiякого грiха. Говори менi достотнi грiхи, а не задержуй мене такими дурницями!

Але се запевнення попа, що я в тiм не маю нiякого грiха, не заспокоiло мене.

Я почав собi розмiрковувати, що, видно, вже то так Пан Бiг дав, що я натрафив на такого попа; видно, сам Пан Бiг угнiвався на мене i не навернув мене, сараку, на доброго сповiдальника!

Отакi гадки не покидали мене i помалу дiйшли до того, що я не мiг анi спати вночi, анi не мав спокою вдень i суятився, як сновида. Я постановив собi по кiлькох мiсяцях пiти ще раз до Сучави i там ще раз висповiдатися свого грiха. Сим разом натрафив я на старого, добродушного черця, що дуже терпливо вислухав мое оповiдання i, коли я скiнчив, сказав менi:

– Синоньку, в сьому випадку ти справдi дещо троха завинив, хоч i не так багато, як собi надумуеш.

Молися Богу, а вже вiн даруе тобi твiй грiх i вiддасть тобi супокiй.

Я молився Богу, ах, як горячо! І справдi, сим разом здавалося, що помогло. Щоправда, згадки про втопленика я не мiг позбутися нiколи, а кiлько разiв перепливав коло Ясенова, то вся пригода ставала менi живо перед очима, i я не мiг перемогти себе, щоб не вдивитися пильно у воду, немов шукаючи якогось слiду по загубленiм.

Але жасно вже менi не робилося, смуток минувся, i лише вiд часу до часу щось стискало мое серце, мов коваль клiщами. Я оженився, мав дiти, працював багато, i щораз тихiше та тихiше вiдкликалася в моiх споминах згадка про втопленого хлопчища коло Ясенова.

Та раз вийшло таке, що я за щось посварився з моею жiнкою, в менi заграла кров, i я добре-таки побив ii.