Антологія української готичної прози. Том 2

 – зареготалися моi товаришi i побiгли далi, кричачи-пустуючи: – А ми борше! А ми борше!

Я закусив зуби, а тут мене немов пече щось, аби зрiвнятися з ними; шарпнувся бiгти iм наздогiн, але не мiг зробити анi двох крокiв, бо почув вiд терна такий бiль у нозi, що аж мене за серце стисло, мов клiщами. Я мусив зараз присiсти на стежцi i оглянути скалiчену ногу. Терен забився глибоко в п’яту; шпичка, вiдломавшися вiд сухоi гiлки, вломалася при самiй шкiрi, так що нiгтями не було за що вхопити, щоб витягти терна.

Я мусив насамперед намазати п’яту слиною, розм’ягчити ii i обмити, а тодi витягнув шпильку, яку на такi пригоди носив завсiди при собi застромлену в пазусi сорочки, мусив нею добре роздовбати те мiсце в п’ятi, де всадився терен, мусив розпорпати шкiру, поки терен не почав рухатися i я, холитаючи ним, не видобув його настiлько догори, що мiг захопити його тупий конець нiгтями i витягти його з п’яти. Ну, для мене се не була нiяка дивниця, але все-таки се потягло кiлька минут. Тим часом моi товаришi добiгли вже до рiки, поскидали з себе шмаття i з радiсним криком та вереском поскакали в чисту, неглибоку воду. Я ще сидiв на стежцi i довбав свою п’яту та з завистю чув iх радiснi голоси, чув, як вони у водi хлюскалися та били ногами або з вiвканням оббризькували себе долонями. Та ледви я встав i пустився бiгти до них, почув я нараз iздалеку якiсь тривожнi окрики. Хтось на дорозi, але досить далеко вiд купальникiв, кричав щосили:

– Дiти, геть iз води! Дiти, геть iз води! Повiнь надходить!

Але дiти в купелi так були занятi своiм плюсканням та вiвканням, що й не почули того крику.

Я лечу, як тiлько можу пробитою ногою, запинаюся на перелазi i в поспiху беркиць догори ногами в рiвчак, зриваюся увесь захляпаний i перескакую через рiв, вибiгаю на дорогу, i моiм очам являеться страшенний вид. На пiвхлопа заввишки котиться буро-жовтий вал у рiцi, займаючи всю рiнь вiд берега до берега, i валить швидко, як буря, долiв Черемошем з громовим гуркотом. Десь там у полонинi нагло прорвалася хмара, в тiснiм видолинку збовдурилася вода, несучи з собою кльоци, свiжо з корiнням вирванi смереки та рiчне камiння, з гуркотом i клекотом гнала вдолину. Вже була ось-ось близько, а моi товаришi все ще не спостерегли, що надходить небезпека. Я кричу щосили, i аж тепер вони спостерегли, позривалися у водi i, мов одубiлi, поставали, придивляючися страшному водяному валовi.