Антологія української готичної прози. Том 2

Без того поганi сни маю, як ось нiби мене покiйний пан за вухо тягне або дiд нинiшнього дiдича каже замкнути в ледiвнi, бо й таке колись бувало… Кожний чоловiк, як лiкарi говорять, мае свою «конституцiю».

Присунув гостевi пiд руку столик з шипучим самоваром i з великого, старосвiтського чайника налляв свiжозапареного чаю. Сам, як тiнь, висунувся до другого покою, де дiвчина стелила гостевi лiжко.

– Ти навiть лiжка постелити не вмiеш.

– Та чому?

– Або я знаю чому, – досить, що не вмiеш. Перину треба добре зрухати, подушки мають стояти отак, о… Ви, баби, нарiд нi до чого.

Шиете тисячi лiт, а таки так, як кравець вшие, жодна з вас не потрафить. Так само з варенням. Що кухар, то кухар. Ви тiльки до одного здатнi, хлопцям голови завертати. О, це ви вмiете раз добре.

Говорив шепотом, але гiсть чув тую розмову. Добра вечеря, гарний чай i полемiка старого Ксаверiя на тему жiночих здiбностей розвiяли його надто лiричний настрiй. Запалив «трабуко» i вийшов на веранду. Обвiяв його холод лiтньоi, гарноi ночi, по якiй сподiвався погiдноi, теплоi днини.

Запущений парк, широкi алеi, над верхiв’ям дерев зорi, а на стежках мерiжки мiсячного сяйва, – все воно було несказане звичайне, а разом iз тим якесь таке поетичне, що наш гiсть, не дивлячись на свою п’ятдесятку, став пiддаватися чарам тiеi ночi.

Посеред парку був невеликий став. Верхiв’я дерев сипали на воду мiсячну позолоту, а вона посилала iм свою легку мраку. Було тихо, нi листок не ворохнувся, нi квiтка не задрижала, i парк нагадував заворожений город у казцi про сплячу королiвну.

– Цей парк мiг би теж дещо розказати… Скiльки тут грудей зiтхало до мiсяця в таку нiч, як отся, скiльки притишених розмов мiшалося з шелестом перших пожовклих листкiв. Де вони нинi, тi уста, що такi солодкi слова шепотали, цi нiжки, що ледве доторкалися пiском висипаних стежок?… Суета суети! Треба йти спати. Усьому прийде свiй час на сон… Добранiч.

І вернув у iдальню. Ксаверiй чекав тут на нього.

На нiчнiй шафцi горiла нова свiчка, стояла склянка з водою i пишався незвичайноi форми дзвiнок.

Ксаверiй хотiв позачинювати дверi вiд сусiднiх покоiв.

– Лишiть. Люблю багато воздуху.

– Я тому, що двiр пустий, шиборне миш, i здаеться, не знати що. Часом десь з вечера залетить лилик, притулиться до якоi шафи, а вночi зачне лiтати. Ще збудить пана.

– Нiчо страшного. Чи раз мене будили. Добранiч вам.

– Доброi ночi бажаю покiрно… А якби чого пановi треба було, то прошу тим дзвiнком задзвонити. Встану.