Антологія української готичної прози. Том 2

І невже ж я зв’язаний нею супроти моiх власних хлопiв, та ще роззвiрених як тiчня?»

«Але я зобов’язаний перед ними, а ви передо мною! – вiдповiв рiшучо парох, i очi його запалали насилу здержуваним гнiвом. – Як чесний чоловiк, ви повиннi знати, що ваше поведення з селянами було гiрше нiж погане, злочинне. До часу збанок воду носить, а той час i так довго тягнувся. Присяга – рiч свята, i ви ii мусите додержати. А коли нi, справа буде мiж вами а мною. Не гороiжтеся! Мене ви не настрашите. Моi предки були бiльшими панами, нiж ви, перед фiзичною силою я страху не знаю, а моральна перевага теж не по вашому боцi».

«Отче!»

«Пане!»

Очi iх стрiнулися з собою.

В гостиннiй зробилося тихо. Нiхто не смiв пари з уст пустити. Здавалося, що навiть годинник перестав тикотiти. Аж дiдич похилив голову.

«Отже?!» – спитав священик.

«Ну, так…» – вицiдив крiзь зуби пан i казав собi подати води. А парох:

«І ще одно. Заки виiдете, мушу знати, що сталося з Гертрудою».

«Це родинна справа».

«Я також, хоч i здалека, але до родини належу, а коли б навiть i не належав, то совiсть велить менi, щоб тая загадка була раз розв’язана, мiй пане!»

«Води! Скорше, скорше води! Темно менi. Запалiть бiльше свiчок».

Всi кинулися до пана, i за хвилину вiн не жив. Стався з ним припадок на тiй самiй канапi, яку купив за вигранi в карти грошi.

Пiд вiкнами почулися крики. Народ бентежився, чому не вiд’iжджають пани. На ганок вийшов парох.

«Пан не поiде. Вiн помер.

«Вiримо, але якось дивно».

«Як дивно, то най двох найстарших гадзiв прийдуть i подивляться».

«Не треба, не треба. Най з Богом спочивають».

І розiйшлися. Як поховали пана, за трумною iшла Гертруда, бiла, як молоко. Всi гадали, що вона посивiла тоi страшноi ночi, коли з паном стався отсей припадок.

По похоронi люди просили пароха, щоби панi не виiздила з села, казали, що вони знають ii добре серце i що мiж селом i двором не буде тоi пропасти, що перше.

Але панi не згодилася. Казала, що недаром цiлувала хрест, щоб бiльше не вернути. Аж дiти пiдросли, i оженився найстарший син та перебрав маеток. Але тодi вже i панщини не було. І цiла тая пригода пiшла в забуття, як не одно в свiтi; пам’ять наша коротка. Але е, мабуть, якась невидима книга, в котрiй записують усе, добре i зле, щоб звести порахунки. В книзi нашого двора «debet» було бiльше вiд «hebet»

. І тому вiн засуджений на запустiння.