Антологія української готичної прози. Том 2

Коби ви iз своiх очий прiгнали тоту мраку чорну, що вам свiт затемнюе. У моiх очах е моi дiти, е мое поле, i моя худоба, i моi стодоли, та чого iм застелюватися журою? Як прийде жура, а я виплачуся, зарумаюся та й обiтруся.

– Не кожда натура однака, бабо. Є така, що хоть ти ii медом годуй, хоть ти ii у найкращу весну пусти на зелене поле, а вона плаче.

– Ей, Басараби, Басараби! У вас нема дiтий, у вас нема нивки, анi худобинки! У вас е лишень хмара, i полуда, i довгий, чорний чупер, що вам сонце закрив.

А Бог вас карае, бо ви маете на Єго сонце дивитися, ви маете дiтьми тiшитися i зеленим колосом по веселiм лицi гладитися. Томо, та бо бери, не гнiвайся на бабу. Баба тебе до хресту носила, баба плакала, як тебе до войска виряджали, баба на твоiм весiлю кiсточками докупи дзоркала. Баба вам не ворiг. За то, що душу хотiв-есь загубити, за то я гнiваюся на тебе. Але вперед з’iжте, що-м вам понаварювала, бо я задурно не хочу робити, а потiм будем говорити.

– Роде мiй чесний та величний! Тiшуся тобою, як не знати чим, що мене не забуваеш, що мене любиш i за моiм столом п’еш та файнi слова говориш!

По гостях мигнула яснiсть щастя, як часом сонце замиготить по чорнiм, глибокiм ставi.

Всi очi пiднеслися i справилися на бабу.

– Ай, Басараби, адi, адi, кiлько очий, сам-самiський сум i туск!

– Бабо, не кажiть так, бо ми всi такi контетнi вашими словами, як коли вино солодке пили. Ми би вас, бабо, брали по черзi до хати, аби нам з вами весело було.

– То я, стара, маю вам хати звеселювати? А вони вам сорочок не вiшивають, а вони дiтем вашим голов не миють? Ви не видите нiчо, не видите, бо-сте слiпi.

Бог вас покарав слiпотою…

– Бабо, ану ж ми повстаемо та позакурюемо собi люльки, бо чого ми будемо сидiти за столом, як трунок нiчо не приймае?

– Вставайте, вставайте та курiть, а я сяду собi коло Томи, та буду его питати, що таке тяжке пригнiтило его душу…

ІІІ

Тома, чоловiчок маленький, сухий, з довгим, чорним чупром, що спадав лагiдними, гладкими пасмами на широке чоло.

Очi темно-карi блукали пiд чолом, як по безкраiх рiвнинах, i дороги по них найти собi не годнi. Лице смагляве, застрашене, як би дiточе. Вiн висунувся з-поза стола i сiв коло баби Семенихи.

– Розповiдай же нам, Томо, чого тобi так тяжко на свiтi жити, чому ти хочеш покидати своi дiти, свою жiнку та й рiд? Не встидайся, але викажи свою iдь, що тебе iсть, та, може, ми що тобi порадимо або поможемо?

Всi звернулися до Томи.