Антологія української готичної прози. Том 2

Спати не мiг анi вдень, анi вночi, а як инколи вночi сон його зломить, то зараз починае стогнати i хлипати i прокидаеться, весь облитий потом тривоги. Вiн не молився, не розмовляв нi з ким, не цiкавився нiчим i обертався помiж своiми дiтьми i внуками, як чужий. Дiти, що вперед горнулися до нього i радували його своiм щебетанням, тепер сторонили вiд нього i боязко шукали собi забави на весь день, якомога десь поза домом, щоб якнайрiдше стрiчатися з ним.

У недiлю вiн велiв скликати сусiдiв до себе.

– Любi сусiди, – мовив до них, коли всi посiдали перед його хатою на стiльчиках, колодах або й так просто, на муравi, а вiн сам напiвсидiв-напiвлежав на джерзi й подушцi, – порадьте менi що! Не можу вмерти. Так менi щось тяжко на серцi. Все менi здаеться, що на мнi тяжить якась велика провина i не пускае мою душу вiд тiла. Кiлько разiв дивлюся, як сонечко сiдае за горою, все менi видаеться, що там хтось золотими ключами замикае браму передо мною. Скажiть, може, я кому з вас догурив[3 - Догурити – зробити прикрiсть.

] i сам про те забув, а вiн носить на мене гнiв у серцi?

Люди мовчки зирнули один по однiм, а потiм мовив один за всiх:

– Нi, Миколо! Нiхто з нас не носить гнiву в серцi на тебе. Всi ми грiшнi, а як не вибачимо один другому, то нам i Бог не вибачить.

– А проте, – сумно сказав Микола, – мусив хтось, свiдомо чи несвiдомо, заскаржити мене у Пана Бога. Адiть, мое волосся побiлiло, як снiг, за отсi двi недiлi. Мучуся дуже, а вмерти не можу.

Щоночi хтось кличе мене геть, а проте щось, мов клiщами, держить мене на мiсцi. Отак як потемнiе, то все чую, як трембiта грае в полонинi, i рвуся за ii голосом – i не можу.

– Може, жаль тобi свiту, дiтей, гiр, Черемоша? – закинув старий Юра, Миколин ровесник i приятель.

– Нi, Юро, не жаль, – вiдповiв Микола. – Я жив досить. Моi дiти, Богу дякувати, забезпеченi. Гори i Черемош не потребують мене i не можуть дати менi нiчого.

– Що ж тебе так турбуе? Може, в тебе який старий грiх на душi, а ти затаiв його перед людьми, а вiн тепер проситься на сповiдi i не хоче пустити тебе, поки його не направиш?

– Не знаю, Юро, але менi здаеться майже, що воно щось так, хоча… Бачиш, я раз мав таку пригоду – давно тому, дуже давно!.

. І вона тепер знов тривожить мене. А проте… так, я не говорив про неi нiкому з вас, але таки не таiв ii перед людьми. Я тричi сповiдався з неi, а проте не зазнав полегшення.