Антологія української готичної прози. Том 2

Вiн сидiв тихо, трохи скулений, на кiнцi кльоца i якось так залюбки вдивлявся в хлюпання зеленкувато-сiроi каламутноi води поза дарабою, що, бачилось, не бачив нiчого иньшого довкола себе. Я стояв при кiнцi керми, може, п’ять крокiв оддалiк вiд нього, а що вiн сидiв обернений до мене плечима, то я не мiг бачити його лиця.

– А ти що тут робиш, мой? – вiдiзвався я до нього.

Вiн не вiдповiв нiчого, лише простягнув свою лiву руку i показав на супротилежний берiг. При тiм я завважив, що його простягнена i по локоть гола рука була незвичайно бiла, якоi я ще не видав нiколи у бiдного хлопця-пастуха.

– Хочеш на той бiк? – запитав я.

Вiн потакнув головою, не обертаючися i не кажучи анi слова.

– А де ж хочеш висiсти? – запитав я ще раз. – Адже бачиш, що той берег тут усюди стрiмкий, нема де ймитися.

Не обертаючися i не кажучи анi слова, хлопчище помахав своею снiжно бiлою рукою взад, униз рiкою, i здавалося, що анi на хвильку не бажав переривати собi оглядання шумливих та шипучих клубiв черемошевоi води.

Менi се було байдуже: чей же, хлопчище знае добре сю воду. Ми плили власне попри громаду дуже неприемних кам’яних брил, що лiниво розляглися по самiй серединi рiки, мов череда здорових волiв у купелi; треба було дуже обережно просмикуватися мiж ними, то й у мене при кермi була гаряча робота. Крiзь клекiт хвиль крикнув я ще до хлопця:

– Як будемо близько того мiсця, де тобi треба на берег, то скажи нам заздалегiдь, щоб ми скрiтали дарабу з течii ближче до берега, на плитке мiсце. Чуеш, мой?

Хлопець знов кивнув головою i все сидiв скулений на однiм мiсцi.

Ми переплили небезпечне мiсце i стрiлою летiли поздовж ширшого i не дуже глибокого плеса. Я все ще держався за кiнець керми, але не робив нею i знехотя дивився на хлопцевi плечi. Нараз вiн схватився зi свого мiсця i почав якось поквапно пiдкочувати штани.

– Хочеш злiзати? – запитав я його.

Та вiн знов не вiдповiв менi нiчого, але пiдiйшов на сам край дараби, сiв на обрубок кльоца, спустив голi ноги до води, вчепився обома руками за кльоц, а потiм, опираючися обома лiктями о кльоц i весь похилений над ним, обернувся так, що ляг черевом на той кльоц i почав помаленьку зсуватися з нього у воду.

Аж тут побачив я його лице – було менi зовсiм незнайоме. Менi повидiлося в тiй хвилi, що якийсь дивний, холодний i злорадiсний усмiх заграв по лицi хлопця. Але се тяглося лише хвилиночку. Поки я ще встиг щось подумати, крикнути, рушитися з мiсця, вiн без звука, моментально щез у каламутнiй водi.