Антологія української готичної прози. Том 2

– …з ким маю честь…

Стара сказала свое прiзвище… То була мати…

– Простiть, що я так пiзно насмiлився турбувати вас. Рiч ось у чiм: у мене е портрет вашоi дочки… Я… я… не можу бiльше мати його в себе. Єдинi руки, де вiн достоiн бути, це вашi – тому я приiхав сюди до вас.

– Портрет? Ви знали ii? – скрикнула мати.

– Живою – нi… Навiть не бачив нiколи… Але… то потiм. Хочете бачити портрет? – i, не чекаючи вiдповiдi, тремтячими руками вiн розв’язав едваб, вийняв портрет i поставив на диванi…

Голосно заридавши, кинулася до нього мати… Лорiо стояв мовчки, у нього лише якась легка судорога инодi кривила лице.

Нараз чиясь холодна, мов крига, рука лягла студентовi на плече… Лорiо здригнувся. Бiля нього стояв високий, ввесь сивий дiд. Довга борода спадала вниз… очi блищали страшно…

– Це… мiй портрет? – спитав вiн ледяним голосом.

Лорiо кивнув головою…

* * *

Довго у цей вечiр сидiв Лорiо. Вiн слухав безконечнi оповiдання про найдрiбнiшi пригоди життя Іди, вiн думкою стежив за нею, як вона росла, як розвивалась, крiпнула, як розцвiтала ii краса… Гострим поглядом шукав вiн у рисах матерi чого-небудь, що нагадувало б «те» обличчя, i все слухав, слухав… Тихо бренiли струни десь далеко в душi без страшних термосiнь, без вибухiв, без реакцii.

А мати розказувала все: вона чула, що перед нею людина не з банальним спiвчуттям на вустах, а людина, що могла би молитись на ii Іду… І йому показували ii кiмнатку, ii книги, зошити, навiть iграшки, якими гралась вона малою; йому давали на згадок ii фотографiчнi портрети, але вiн вiдмовлявся, не хотiв брати…

Тут, по цих кiмнатах вона ходила, тут мрiями оточувалось ii серце – i тут же люди замiсть того, щоб оспiвати ii в дивнiй пiснi, навчали ii всякiй гидотi.

Лорiо зостався ночувати: йому хотiлося хоч одну нiч подихати тим повiтрям, яким дихала колись вона… Йому одвели кiмнатку, побажали на добранiч… Лорiо лiг, не роздягаючись, на лiжко; передчував, що спати вже не буде. Серце немов скам’янiло: не чулося вже гострого жалю, тiльки бiль тупий, до якого вiн звик за останнi часи, стояв в усiй iстотi.

* * *

Тихо… Раз, два, три… чотири б’е годинник… пробило дванадцять. На столi горить лямпа. Стих бiй – знову розмiрно цокае маятник… Колихае, гойдаеться голосна тиша…

От поворухнулась ручка в дверях… Тихо, без шуму причинились вони – i до кiмнати увiйшов… батько.

Вiн був увесь у бiлому. Сiв на лiжку.

Лорiо пiдвiвся…

– Тс-с-с, – казав тихим шепотом старий.