Антологія української готичної прози. Том 2

– Ми будемо ii викопувати… Невже ти думаеш, що вона й тепер не схоче мене бачити? Я ж ii проклинав… – шепотiв старий. І шепiт цей мов гiпнотизував Лорiо…

Кладовище, нiч, мiсяць у високому небi, i сей батько, мов древнiй, ветхий патрiярх, стоiть, випроставшись у ввесь свiй зрiст, на могилi…

– Поперед я, а ти потiм… – i старий з силою почав копати.

Лорiо притулився до огради спиною й утопив очi в свiтле мiсяцеве коло… З могили зiрвались квiтки, летiла земля, маненькi камiнцi. Старий, важко дихаючи, мовчки ткнув лопату в руки Лорiо i той, без гадок у головi, почав копати…

Вiн усе копав i копав, викидав землю наверх… вiн уже по шию в ямi… Старий, мов хижий птах який, нахилився над ямою i свiтить в неi своiми страшними очима…

От лопата наштовхнулась на щось… Старий стрибнув у яму i майже вирвав у Лорiо лопату з рук.

Той, не сперечаючись, вiддав ii… сам вилiз наверх.

Судорожно копошився старий там десь у ямi i швидко-швидко щось шепотiв про себе. От показалася чорна домовина.

Була колись оббита матерiею, але тепер все те погнило й видно було дерево. Вiко все було мокре… Старий кинув лопату i силкувавсь пiдняти вiко, але воно було, мабуть, прибите гвiздками. Тодi вiн знов узяв лопату, заложив край ii в щiлину i, вiдриваючи гвiздок за гвiздком, скоро вивiльнив вiко. Ухопившись за нього обома руками, напружуючись усiм своiм старим тiлом, вiн пiдняв вiко, кинув побiля, а сам… нахилився над розкритою труною.

* * *

…блиснув мiсяць – i глянули з темряви уверх чорнi ями замiсть очей… Голий череп вискалив зуби i немов смiявся… смiявся.

– Ах-ха-ха-ха!.. – дико зареготав батько й упав усiм своiм тiлом на домовину.

А мiсяць дивився згори, заглядав у яму i бачив там перетлiлу одiж, кiстки рук i страшно-страшно вискаленi iз смiхом зуби.

* * *

Уранцi на другий день знайшли на могилi мертвого батька, склали протокола, i знову закопали труп…

Тiльки нiхто не додивився, що на лiвiй руцi у трупа бракувало двох суглобчикiв з пальця…

2/ХІ 1900 р.

Харкiв

Бiла

(флюiда)

Це було…

давно.

Людина бувае сама собою лише один момент. У другий – то й людина вже друга. І як тi атоми, що вiдорвалися вiд тiла, нiколи вже не вернуться до органiзму, так i людина нiколи не повторить нi единого свого настрою, нi однiеi своеi любови, нi одного свого спiвання.

Це було

в незрозумiло прекрасну добу мого юнацтва, молодости душi. О, молодосте!..