Антологія української готичної прози. Том 2

Клеопатра з чашею в руцi, бездонний льох Великоi iнквiзицii, процесiя серед вузьких вулиць з факелами серед ночi, замаскованi убийники, асирiйський цар, i боги, i Наполеон, i рибалка днiпровий – о, я чув, що живу, що йду вперед! І коли б мене вiдiрвали зараз вiд моiх книжок i кинули на гiлля дерева, що росте серед безлюдного острова – то й там би я силою попереднього розмаху йшов би вперед i дiйшов би тих самих меж, яких дiйшла люднiсть, а може… й переступив би iх. Якби менi дали одну фарбу – я утворив би з неi всi сiм, як у веселцi; якби менi дали один звук, – я утворив би з нього всi сiм, як у гамi.

О, творчосте молодости! Тобi я спiваю пiсню свою! Тобi, о знання, свiте життя!

Дядько мене ще хлоп’ям вiддав до гiмназii, отже, рiс у тiй клюмбi, до якоi угодно було садiвниковi мене посадити. Але от сьогоднi минае саме три роки, як я заявив дядьковi, що до гiмназii бiльше не пiду. Як зараз пам’ятаю ту нашу розмову, першу пробу мого нападу.

Дядько пiдiймае своi вугластi брови й питае:

– Як? Скажи ще раз, бо я, здаеться, не дочув.

Я здвигаю плечима.

– Я кажу, що не буду бiльше ходити до гiмназii.

– Дозволю собi спитати – чому?

– Тому, що це пусте гаяння часу.

– Та-ак… Цебто наука, здобутки людського генiя, поступ, культура – все це дурниця.

– Я того не сказав. Якраз навпаки. Власне, засоби, з яких користае школа в iм’я науки, мало сказати недоладнi, але антинауковi, антиприроднi, розрахованi спецiяльно на те, аби убити всяку охоту до знання i любов до науки.

Це все я добре бачу на своiх товаришах i не хочу бачити на собi.

– Ну?

– Ну, а з того виходить, що я не хочу бути прив’язаним до iнституцii, яка метою своею ставить вiвiсекцiю кращого з почувань людини, кращоi з потреб – бажання знати. Я певен, що, працюючи сам, я в мiсяць набуду бiльше знань, нiж за цiлий рiк гiмназiяльного навчання.

Дядько мовчав. Замовк i я, дивлячись у вiкно. Мовчанка тривала досить довго.

Дядько то занурював лiву руку в густу шерсть Харона, то витягав. Брови у нього зовсiм зiйшлися докупи, лице зробилося темним. Нарештi, ледве розцiплюючи зуби, вiн почав говорити i сказав менi ось що:

– Вислухай мене добре i добре запам’ятай, що я тобi скажу. Твое рiшення е результатом того строю гадок, при якому ти вважав себе за дитину заможних родичiв, за людину, яка i мае, i матиме засоби проiснувати, хоч би й не роблячи нiчого.