Антологія української готичної прози. Том 1

Вiн би i посилковавсь, так боiться, що як якого дуже пхне, так щоб, бува, кiстки не порозсипались i щоб йому знову такоi пенi не було, як у шинку, як то раз напившись дуже, та зчепився з шинкарем, та потовк йому усi пляшки i усi чарки, а опiсля й приплативсь, троха чи не сорок алтин; а як – дума собi – розсиплю якого мерця, так, може, i карбованцем не вiдбудеш. Сiкався-сiкався, щоб просунутись, далi бачить, що непереливки, став собi, опустив руки, понурив голову та й дума: «Ну, кат вас бери! що буде, то й буде! Буду дивитися на вашу кумедiю».

От дивиться, що тiльки вони роблять: той лiзе i втираеться, а вже i губiв нема, тiльки самi зуби стирчать, а у иншого i зубiв нема, сама пасть, що инша голова йому у рот улiзе; та все ж то до попа, та все замiсть того, щоб цмокнутись, як поцiлуешся, а тут тiльки кiстка об кiстку: стук-стук! А як пiшли молодицi та дiвчата, так наш Нечипiр добре посмiявсь: инша йде i дума, що на нiй i досi очiпок парчевий, а вiн вже не то що полиняв, i зовсiм розсипався, що й ниток вже не дуже густо зосталося; а ще таки вихиляеться та озираеться, i щоб дивилися на неi люди, що яка-то вона хороша у парчевому очiпковi, знай поводить головою, що аж рипить на кiстках, неначе хвiртка на поржавiлих завiсах. А ось дiвка дума, що вона й тепер ще хороша, i чорнява, i повновида, i рум’яна, як була на сiм свiтi; тiльки вже в неi носа нема, одноi губи не питай, очi позападали, брови повилазили, замiсть гладесеньких та повнесеньких щiк стали жовтi, сухi, позморщуванi, як тая губка, що у грекiв у бакалейнiй лавцi меж хвигами та родзинками продаеться; на головi волосся повилазило i замiсть кiс шматочки вiд скиндячок позоставались; оттака пiдiйде до попа, та, щоб поцiлуватись з ним, протягне губу, та й засоромиться, – бач би то стидно дiвцi цiлуватись – та i втреться кiстлявою рукою, бо вже нi одежi, нi сорочки не зосталось, усе повiдлежувала; то, гляди, попхнуть ii ззаду, щоб мерщiй кiнчала, то вона знов до попа… та мерщiй: стук! кiстка об кiстку! та й засоромиться iще гiрше, i тi ямки, де колись були очi, закрие рукою та, похиливши голову, i бiжить назад; та як ще пробираеться побiля того парубка, з котрим вона на сiм свiтi женихалася, а вiн ii, щоб згадала старовину, за тую плахтину – смик! то вона ще й дужче засоромиться i ховаеться промеж людей… А Нечипiр на сее усе дививсь, та покивав головою, та й дума: «Горбатого i могила не справить. Якi були на сiм свiтi, такi е й там.