Антологія української готичної прози. Том 1

Так бач, як менi тебе пустити, коли я вiд тебе маю розговiтись вареником? Нi, козаче! викинь iз голови, щоб вiдсiля втекти. Мовчи та диш, а то щоб i тебе на локшину не покришили.

– Ну, ще я тебе хочу спитати, – подумавши, каже Нечипiр, – покажи менi, будь ласкав, де тут мiй тесть або теща; я ще в них хочу прохатись, чи не заступились би вони за мене хоч трохи, щоб я тут не пропав вiд вас, так що й сердешна жiнка не знатиме, де я i дiнусь.

– Тесть або теща? – сказав Радько. – Поминай iх як звали. Вони, бач, вийшли з нашоi парахвii, хоч i тутечка лежать.

Вони, знаеш, усе вередували на тiм свiтi: усе старцям подавали, та бiдних зодягали, та з неймущим послiднiм куском хлiба роздiлялись, так iх усi старцi i облягли, та iх щодень, щонiч усе й забавляють: то Лазаря, то Сковородинi псалми iм спiвають, а вони, лежачи, потiшаються i вiд нас зовсiм вiдцуралися, а про ваш свiт не хочуть i споминати. Старому таки, тiльки що очi сюди показав, дали спершу добру прочуханку, що втопив свою дочку, вiддавши ii за таке ледащо, як ти, не во гнiв тобi сее слово, та опiсля i помилували; так ти iх не побачиш з нами. Тож i батько твiй не сього приходу, а жидiвського, бо п’яний пiд тином дуба дав, так його з нашоi ревiзii сключили.

Почухався Нечипiр пiсля такоi розмови крiпко та й каже собi нищечком: «А щоб ви виздихали з вашою вигадкою iсти вареники!» – та, понуривши голову, став думати, як би то вiд них вiдкрутитись. От думав-думав та й надумав, та з радощiв аж вуса собi розгладив: «Добре ж, iстимете трясця, а не вареник».

От, як перецiлувались усi, та й не розходяться, ждуть розговин. Отець Микита звелiв дяковi гасити свiчки, а книжки i усе поскладати, як було, а сам узяв Нечипора за руку та й повiв з церкви i каже:

– А нуте, панове-миряни! ходiть за нами, будемо розговлятись.

От, як повиходили усi i позамикали i церкву, i цвинтар i зiйшли на кладовище, отець Микита й каже:

– Ану, чоловiче з того свiту, виймай свiй гостинець, та гляди, щоб ти вдiлив його кожному по частинi: менi, поповi, звiсно, учетверо проти простого, дяковi удвое, паламаревi у пiвтори проти простого; а затим i старому, i малому, усiм порiвну; i щоб нi одному нi бiльш, нi менш; коли ж гаразд не подiлиш, що кому не стане або кому бiльш, а иншому менш буде, то тут тобi i амiнь! Таки тут тебе i розiрвемо на манесенькi кусочки.

От що!

– Та що се за напасть така? – гукнув на них Нечипiр, як розглядiв, що тут, до чого прийдеться, можна й драла дати.