Антологія української готичної прози. Том 1

Пiсля свого весiлля Карпо почав жити не по-нашому: швидко побудував другий будинок з великими вiкнами, посадив сад, де цвiли вишнi i яблунi, i житло його бiльше скидалося на шляхетську садибу, нiж на просту хату. Так зафанаберився, що посадив пiд вiкнами такi ж самi квiти, як i в панському саду. Гапцi заборонив носити керсетку i хустку, а наказав одягатися в такi перкалевi сукенки, якi носять шляхтянки. Не хотiла вона мiняти свого вбрання. Знала, що всi, бачачи ii в двiрськiй уберi, будуть називати гультяйкою.

Але все-таки мусила погодитися з його волею i в такому виглядi поливала квiти.

Пан бував у них на гостинi. Мав Карпо грошi, мав i пошану, але чи ж у цьому щастя? Весь час вiн був неспокiйним у думках своiх; жодному парубку нiколи не сказав ласкавого слова, i Гапка не могла йому догодити. Їi не часта усмiшка здавалася йому насмiшкуватою, ii побожнiсть називав дурницею, ii молитви були йому‚ наче муки. Якось наказав, щоб iз жодним парубком не розмовляла, i гнiвався, що вона його не слухае.

Бог знае чого хотiв.

Інодi лаяв свою дружину, що вона лiнива, бо вiдразу пiсля заходу сонця iде вiдпочивати, i не хотiв, щоб вона займалася допiзна якою-небудь працею або молилася. Опiвночi iнодi вставав з постелi i коло дверей або через вiкно розмовляв невiдомо з ким, вибiгав за дверi i невiдомо де пропадав, аж поки пiвень не заспiвае.

Мав вiн приятелiв, яким давав грошi i з якими заливав свiй неспокiй горiлкою; бувало, що по кiлька днiв не бачили його вдома.

Якось, коли челядь пiсля денноi працi вже вiдпочивала, Гапка сидiла самотня в покоi i чекала чоловiка.

Тут раптом, нiби вiд блискавки, свiтло освiтило стiни. Згодом знову зробилося темно. На Гапку напала якась тривога. Мовби боячись чогось, поглянула вона в темний куток. Кiт, пирхаючи, скочив вiд дверей i, наiжившись, завмер серед хати, свiтячи неспокiйним оком. І тут заходить молодик, гарно вбраний, на руцi багато золотих перснiв, пiдперезаний широким червоним поясам. Гапка глянула на незнайоме обличчя, що здавалося досить приемним, тiльки погляд його був проникливим i перше враження моторошне.

– Чолом юнiй господинi, – промовив незнайомець. – Що ж ти сидиш така самотня, мов сирота яка? Ти, либонь, мене не знаеш, але я тебе часто бачив i добре знаю. А де ж Карпо?

– Не знаю. Третiй день, як його не бачу. Десь у знайомих, а може, поiхав до мiста. Чула я, щось таке говорив.

– Що йому робити в мiстi? Гуляе собi, а користатися щастям не умiе.