Антологія української готичної прози. Том 1

Журилась вона, журилась, далi треба за розум узятись, щоб з плечей усього не попропивав iй п’яниця. Нiчого не кажучи, стала його у хатi запирати, а сама пiде або баштан полоти, або коноплi брати, щоб було чим прогодуватись. Що ж? Вернеться додому, хата пустiсiнька! Проклятий Нечипiр вилiз у вiкно, та й шукай його. Треба iй шатнутись по шинкам: де пояс заставлений, де шапка заложена, викупа, сердешна, на останнi грошi! Далi знайде його де-небудь у шинку пiд лавою або пiд плотом; розбудить, розштовха, тягне додому, i виговорюе, i лае, а сама, через таку лиху годину, тiльки що плаче.

Далi, бачивши, що його й лайка не бере, i вiн знай свое товче – пити та i пити! – нiчого робить, дума: хоч грiха на душу озьму, а вже не дам йому волi. Ото приволочивши його iз корчми, защепнула дверi та й каже:

– А що, Нечипоре? А до чого отсе ти мене довiв? Лайки не слухаеш, горя мого не поважаеш, п’еш у свою голову; попропивав усю батькiвщину, а через тебе i я свою материзну потратила, то платячи за тебе, то викупаючи тебе з шинкiв; а тепер довiв, що менi тiльки за старцями йти; була я i хорошого, чесного роду, а як утопила свою голову за тебе, прирожденного п’яницю, та по тобi i я стала послiднiша усiх на селi.

Хiба хочеш так пропасти, як i батько твiй? Так пропадай же собi як знаеш, а я знаю, що поки я жива, так не дам тобi волi шлятися та пиячити. Доки менi i терпiти? Через закон переступлю, а по-своему зроблю. – Та засучивши рукави, каже: – Хоч грiх жiнцi мужа бити, а нехай Бог простить! – та з сим словом – черк його у пику, а далi удруге, утрете, удесяте, та за волосся, та тусанами – бо баба собi здорова була, а вiн такий, що нi на що i дивитись було; та ще перепивсь, так не здужав i скiпки пiдняти, не то щоб оборонитися вiд жiнки.

А вона його б’е, а вона його тасуе, та знай приговорюе:

– Не пий, не п’янствуй, не пропивай худоби; сиди дома, заробляй чим-небудь та годуй i себе, i бiдну жiнку; ось так тобi, ось так тобi, бусурмену католицькому, гаспидському мужиковi!..

Била, била, та аж утомилась, i сiла на лавку, i каже:

– А бодай тебе сей та той, що ти мене i до грiха довiв i втомив мене нiнащо.

Устань, кажу тобi! (Бо вже сердешний Нечипiр аж не змiг i стояти, та присiв долiю.) Устань та кланяйся жонi, щоб я тебе простила, що ти так мене втомив.

Нiгде Нечипоровi дiтись! Кланяеться, сердека, просить, щоб вона його простила за те, що втомилась, бивши його, i обiцяв уже не пити i не втiкати а дому, хiба вона його куди пiшле.