Романи

– Чому? – запитав К.

– Я пiду пiшки, – повторив Герштекер i закашлявся так сильно, що аж захитався i змушений був мiцно вперти-ся ногами в снiг, а руками триматися за сани. К. мовчки сiв на сани, кашель потроху заспокоiвся, i вони поiхали.

Замок нагорi, до якого К. сьогоднi мав намiр потрапити, чомусь раптом почав здаватися дивовижно темним i знову вiддалявся. І тут нiби на знак того, що це прощання лише тимчасове, радiсно та окрилено зазвучав дзвiн i примусив серце битися швидше принаймнi на коротку мить, так, нiби йому загрожувало здiйснення того, до чого воно несвiдомо прагнуло, бо дзвiн цей був i тужливим.

Але незабаром великий дзвiн затих, його заступив менший, слабший i монотоннiший звук, можливо, цей другий дзвiн також був нагорi, а може, – в Селi. Цей звук бiльше пасував до повiльного просування в товариствi понурого, але невблаганного вiзника.

– Послухай! – раптом вигукнув К., коли вони були вже поблизу церкви i до заiзду залишалося не так далеко, тож К. мiг дозволити собi необережнiсть.

– Я дивуюся, що ти наважився везти мене пiд власну вiдповiдальнiсть, а дозвiл у тебе е?

Герштекер не реагував i продовжував спокiйно крокувати поряд iз конячкою.

– Гей! – знову крикнув К., зiбрав трохи снiгу з санчат, зробив снiжку i влучив нею Герштекеровi у вухо. Той зупинився i повернувся; коли К. побачив його зблизька, – сани ще трохи проiхали, – цю зiгнуту, трохи спотворену чимось постать, червоне втомлене дрiбне обличчя з якимись рiзними щоками, – однiею пласкою, а другою запалою, цей роззявлений розгублений рот, у якому стирчало лише кiлька зубiв, – К.

змушений був зi спiвчуття повторити те, що ранiше сказав iз злостi. Чи не матиме Герштекер неприемностей за те, що транспортуе К.?

– Чого ти хочеш? – запитав Герштекер iз нерозумiнням, але, не чекаючи пояснень, прикрикнув на конячку, i вони поiхали далi.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Поки вони iхали до заiзду, вже майже стемнiло. К. упiзнав поворот дороги i дуже здивувався цiй несподiванiй темрявi.

Невже вiн був вiдсутнiй так довго? Йому здалося, що це тривало не бiльше однiеi-двох годин, виходив вiн уранцi i досi не хотiв iсти, а крiм того, ще зовсiм недавно було зовсiм свiтло, навiть не починало сутенiти, i ось уже цiлком темно. «Короткi днi, короткi днi!» – сказав вiн сам до себе, злiз iз санчат i пiшов до заiзду.

Угорi на сходах ганку стояв господар, який дуже зрадiв поверненню К. i освiтлював дорогу лiхтарем. Згадавши про вiзника, К.