Романи

За iнших обставин через цю дрiбницю вже все було б утрачено, особливо в провулках, схожих на той, що в ньому К. застряг у снiгу сьогоднi вранцi, тепер у нього був Варнава, який мiг витягти його на собi. Але вiн вiдганяв геть такi думки, йому подобалося, що Варнава мовчить, бо це означало, що й для нього на цю мить немае нiчого важливiшого, анiж спiльне просування вперед.

Вони йшли, але К. не орiентувався, куди саме, не мiг нiчого впiзнати. Навiть те, чи пройшли вони вже повз церкву, залишалось для нього таемницею.

Зусилля, яких доводилося докладати для того, щоб iти вперед, забирали в нього здатнiсть мислити. Думки не зосереджувалися на метi iхньоi подорожi, а плуталися. Час вiд часу вiн згадував рiдну домiвку, i цi спогади переповнювали його. Там також у центрi села стояла церква, з одного боку бiля неi примостилося старе кладовище, оточене високим муром. Лише кiлька хлопцiв змогли видертися на цей мур, але К. не став одним iз них. Дiти хотiли побувати на мурi не з цiкавостi, адже на цвинтарi для них уже не залишилося таемниць пiсля того, як вони не раз заходили туди крiзь маленькi загратованi ворiтця. Гладенький i високий мур приваблював iх своею недосяжнiстю, i вони прагнули вилiзти на нього. Одного ранку порожню i тиху площу заливало свiтло. К. не бачив цю площу такою нi до того, нi згодом. І раптом навдивовижу легко, на тому самому мiсцi, де вiн стiльки разiв здавався i вiдступав, вiн iз першоi ж спроби видерся нагору, тримаючи в зубах невеличкий прапорець. Камiнцi з-пiд його нiг ще сипалися донизу, а вiн уже був нагорi. Установив прапорець, вiтер напнув полотнище, хлопець подивився вниз, потiм довкола i навiть через плече на вкопанi в землю хрести; цiеi митi не було на свiтi нiкого бiльшого за нього. Учитель, який випадково проходив повз, зiгнав К. донизу суворим поглядом. Зiстрибуючи донизу, К. поранив колiно i ледь дiстався додому, але таки побував на мурi. Вiдчуття цiеi перемоги, як тодi здавалося, дасть йому опору на все життя, i це не була аж така дурна думка, бо зараз, через багато рокiв, у цю заснiжену нiч, поряд iз Варнавою, йому допомiг саме цей спогад.

Вiн сильнiше вчепився в руку Варнави – той майже тягнув його, обидва продовжували мовчати. Що стосуеться напрямку iхнього руху, то наскiльки К. мiг здогадуватися з вигляду дороги, вони ще не повернули в жоден провулок. Подумки вiн присягнувся, що нiякi труднощi, навiть страх перед зворотним шляхом, не зупинять його. Його сили мало б вистачити на те, щоб дати себе дотягнути.