Романи

лише пiсля того, як вiн пiдiйшов до шинквасу й замовив коньяк.

К. сперся на лiкоть, прикрив очi долонею i на мить забув про все довкола. Потiм ковтнув коньяку i вiдсунув його вiд себе як щось гидке.

– Навiть чиновники п’ють цей коньяк, – коротко сказала Пепi, вилила рештки, помила склянку й поставила на поличку.

– У чиновникiв е й кращий, – заперечив К.

– Можливо, – вiдповiла Пепi. – Але в мене немае.

На цьому вона вичерпала тему й цiлком присвятила себе обслуговуванню пана з паперами, хоча той нiчого й не вимагав.

Пепi ходила довкола нього, шанобливо намагаючись через плече зазирнути в його записи, але така порожня цiкавiсть i пиха не сподобалися навiть шинкарцi, яка зневажливо насупилася.

Та раптом господиня прислухалася й напружено втупилася в порожнечу. К. озирнувся, але не побачив нiчого особливого, бiльше нiхто з присутнiх теж не зацiкавився. Великими кроками господиня навшпиньки пiдiйшла до заднiх дверей, що вели у двiр, подивилася в замкову шпарину, iз широко розплющеними очима та розпашiлим обличчям повернулася до iнших i покликала пальцем до себе.

Тепер усi по черзi зазирали до щiлини. Найбiльше господиня, потiм Пепi, яка теж була схвильована, найменш емоцiйно вiдреагував урядник. Вiн та Пепi незабаром вiдiйшли, i тiльки господиня продовжувала напружено спостерiгати, сильно нахилившись уперед i майже навколiшки, здавалося, вона молиться на замкову шпарину, просить випустити ii назовнi, бо дивитися там, мабуть, давно не було на що. Потiм вона нарештi пiднялася, провела руками по обличчю, поправила волосся й вiдхекалася; тепер потрiбно було дати очам призвичаiтися до кiмнати та людей, i вона з великою неохотою поверталася до тями. Тодi К. сказав:

– Отже, Кламм уже поiхав геть?

Вiн запитав не для того, щоб пересвiдчитися в чомусь, що й без того знав, а випереджаючи можливий напад, якого майже побоювався, бо вiдчував себе надто вразливим. Господиня мовчки пройшла повз нього, але урядник сказав iз-за свого столу:

– Звичайно. Ви ж покинули свiй пост, тому можна було виiхати.

Дивно, що Кламм став таким тонкошкiрим. Ви помiтили, панi господине, як неспокiйно вiн озирався довкола?

Шинкарка, здаеться, нiчого такого не зауважила, але чиновник продовжував свою думку:

– На щастя, нiчого вже не було видно, вiзник стер навiть слiди на снiгу.

– Панi господиня нiчого не помiтила, – сказав К.

Але вiн промовив це не з надiею, а з люттю, його дратував урядник, слова якого претендували на остаточнiсть i безапеляцiйнiсть.