Романи

Але з усiм цим, ясна рiч, не мав нiчого спiльного протокол, над яким Момус саме розламав солоне печиво i на папери посипалися сiль i кмин.

– На добранiч, – сказав К. – Я ненавиджу всiлякi допити.

І рушив до дверей.

– Вiн хоче пiти, – майже злякано сказав Момус господинi.

– Не посмiе, – заперечила та, далi К. не почув, бо був уже в коридорi.

Було холодно, дув пронизливий вiтер. Із дверей навпроти вийшов господар, який, напевно, спостерiгав за коридором iз якоiсь щiлини. Вiн мусив закутатися, такий сильний був вiтер навiть тут, у коридорi.

– Ви вже йдете, пане землемiр? – запитав вiн.

– Вас це дивуе? – поцiкавився К.

– Так, – вiдповiв господар. – Вас не допитуватимуть?

– Нi, – вiдповiв К. – Я не погодився на допит.

– Чому? – запитав господар.

– Не знаю, – вiдповiв К. – А чому я мав би погодитися? Тiльки тому, що так забаглося якомусь чиновниковi? Може, вiн узагалi пожартував? Іншим разом, пiд настрiй, я, може, й погодився б, але не сьогоднi.

– Так, так, звичайно, – сказав господар, але це було сказано лише з увiчливостi, без справжнього переконання в голосi.

– А тепер я мушу впустити панських слуг до шинку, iхня година давно настала, я просто не хотiв заважати допиту.

– Ви вважали це таким важливим? – запитав К.

– О так, – вiдповiв господар.

– Отже, я не мав права вiдмовлятися? – сказав К.

– Нi, – вiдповiв господар. – Не варто було цього робити.

А оскiльки К. мовчав, то вiн квапливо додав, можливо, щоб розрадити, або ж просто щоб швидше позбутися гостя:

– Але вiд цього не обов’язково вiдразу ж з неба по-ллеться сiрчаний дощ.

– Не обов’язково, – сказав К. – Погода не та.

І вони зi смiхом розiйшлися.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

К. вийшов на сходи, пiд холоднi пориви вiтру, i подивився в темряву. Дуже зла, непривiтна погода. Це чомусь нагадало йому спроби господинi примусити його вiдповiсти на запитання для протоколу i власну непокору. Хоча цi спроби не були надто вже вiдвертими, бо водночас вона намагалася вiдрадити його, а тому немае певностi, перемiг вiн чи пiддався.

Вона iнтриганка за характером, i, здаеться, ii дii такi ж беззмiстовнi, як вiтер, ними керують якiсь далекi чужi закони, що iх неможливо збагнути.

Не встиг вiн зробити й кiлькох крокiв уздовж сiльськоi вулицi, як побачив удалинi непевне мерехтiння двох вогникiв. Його втiшили цi ознаки життя, i вiн заквапився до них, а вони, у свою чергу, йому назустрiч. Але коли вiн упiзнав своiх помiчникiв, то втiха чомусь змiнилася розчаруванням.