Шляхом бурхливим

Да у сьезжей избы пищаль медная, да в избе железная затинная; да у погреба с зельем пищаль», – скрипiв, виводячи пером, приказний.

Вiн схилив голову i навiть язика висолопив, а мухи дзижчать i в’ються над його лисою спiтнiлою головою.

Пiддячий, притулившись ситим черевом до пiдвiконня, нудиться й дивиться у вiкно. Перед ним давно обридла й знайома картина: велика порошна, поросла бур’янами й колючками площа, а край неi, там, де йде узвiз на Подiл, недалеко вiд Троiцькоi башти, стоiть ма-ненька дерев’яна Успенська церква, а поруч неi – дерев’яна дзвiниця.

Церква й дзвiниця оточенi тином, а з-за тину виглядають хрести цвинтаря. Нема нiкого на площi. Але ось на дорозi, коло церкви, з’являеться вiз з сiном; на возi сидить хлопець у солом’янiм брилi, а коло волiв поважно йде чоловiк з батогом, лiниво гукае на воли i ссе люльку. Курява пiдiймаеться з-пiд ратиць i воза так, що iнодi i чоловiка i волiв зовсiм не видно, i тiльки бриль та бiла сорочка хлопця маячать на тлi блакитного палкого неба.

«…а в глухой башне от реки Лопани пищаль…» – виводить, схиливши голову, приказний дячок.

…На другiм кiнцi площi стоять шинки харкiвських козакiв та мiщан. Шинкiв багато i стоять вони майже один коло одного. Шинок можна пiзнати зразу: коло шинку на довгому дрючку висить пляшка. Цю вивiску видно здалека, i рiдко який козак або мiщанин харкiвський, проходячи повз, не спиниться, задумавшись перед пляшкою: зайти чи не зайти до привiтного садочка коло шинку, у холодок пiд пляшку?.

.

Чоловiк, що йшов коло воза з сiном, теж спинився коло пляшки, почухав потилицю, наче що пригадуючи, i, махнувши рукою хлопцевi, зайшов у шинок. Хвилин за п’ять вiн вийшов, утираючи вуса, i гукнув на воли.

Знову нема нiкого на площi i нема пiддячому на чому спинити ока. Вiн уже хотiв одiйти од вiкна, як маленькi зiркi очi його раптом побачили три постатi, що в цю хвилину з’явилися з-за рогу кривенькоi вулицi.

Видно було, що всi трое балакали враз i розмахували руками. Коли люди цi пiдiйшли до Приказу, пiддячий почув, як хтось з них спитав у сторожа, що куняв у холодочку коло Приказу:

– Воевода в Прiказе?

– Нетутi.

– А где он?

– Дома. Подьячiй тут.

– Пойдi скажи, что дети боярскiе с челобiтной к боярiну.

Але пiддячий, почувши розмову, сам вийшов на ганок.