Шляхом бурхливим

– Добридень, пане дяче! – уклонившися, сказав парубок. – Спасибi за ласку й науку!

Вiн уклонився ще раз i подав горщик дяковi.

– Спасибi, спасибi, – казав дяк, беручи горщик. – Спасибi й тобi, що не лiнувався й учився добре.

Вiн зняв хустку з горщика, похвалив ii i заховав хустку у кишеню, а горщик поставив на стiл.

Парубок цей скiнчив вже школу i прийшов дякувати бакаляровi за навчання. Вiн принiс, як це водилося, горщик з солодкою кашею.

– Прохали тато, щоб приходили до нас, – сказав парубок.

– Добре, добре. Подякуй батьковi й вiд мене i скажи, прийду, як тiльки повернуся з винницi. Ти куди? – раптом вдарив дяк по руцi Дубовиченка, що запустив лапу в горщик з кашею, – не для тебе одного!.. Ну, хлопцi, на сьогоднi годi. І завтра… Подумав трохи, – i позавтра вчення не буде. Купайтеся, ловiть рибу, а наловите – дяка не забудьте, а у вiвторок знову за книжку.

Хлопцi, як скаженi, вихопилися з школи. Попереду з горщиком бiг Дубовиченко.

Вiн хапав повною жменею кашу i набивав собi рота.

– Дай менi, дай менi! – неслася ватага хлопцiв за ним.

Десятка пiвтора рук ухопили за чуб i руки хлопця й посадили його з горщиком на колiнах на землю. Пiсля цього хлопцi з’iли кашу, а горщик розбили на дрiбнi черепки i розкидали iх по дворi.

Дорош розповiв товаришам про пригоду з запорожцем, i всi хлопцi пожалкували, що не залишилися на рiчцi i не побачили запорожця й бiйку з москалями. Хлопець iшов додому в дуже приемному настроi.

Нi, сьогоднi таки щасливий для нього день: вiн навчився плавати, познайомився з запорожцем, який, на його погляд, був надзвичайною людиною; бакаляр не дав йому хльости, хоч сьогоднi була субота, так би мовити, узаконений для цього день. Крiм того, вiн був певний у цьому, батько вiзьме його на винницю, де, мабуть, пробуде днiв зо два, а то й бiльш, а це вже не те, що школа з азбукою та Псалтирем.

– Там коропи – о! – показав вiн аршина пiвтора руками приятелевi своему, Дубовиченковi, що йшов разом з ним, – а риба береться щохвилини.

Ледве закинеш – вже й сiпа, вже й сiпа. Тiльки тягай. А верстви зо три за винницею – бобровi гони. Бобер гризе, гризе, а дерево як затрiщить, як зламаеться, та у воду – хлюсь!

Але важко було здивувати такого досвiдченого рибалку, за якого вважав себе Дубовиченко. Вiн i сам бачив бобрiв i тягав коропiв ще бiльших за тих, про яких розповiдав Дорош.