Шляхом бурхливим

Пiд хатою на ряднах, вкрившись свитками, спало чоловiка п’ять робiтникiв з винницi.

З лiсу вийшов запорожець з оберемком хмизу на плечах. Вiн пiдiйшов до багаття й скинув оберемок на землю. Вуси його знову були чорнi, як дьоготь, i сьогоднi б нiхто не пiзнав у цьому молодцi вчорашнього дiда. Вiн трохи постояв коло Галi, дивлячись, як вона намагалася роздмухати вогонь, а потiм сказав:

– Давай, дiвчино, я розпалю. Це дiло знайоме бiльше козаковi.

Вiн лiг на живiт, i за кiлька хвилин багаття весело запалало на галявинi.

Батька й бакаляра не було коло винницi, але Дорош добре знав, де вони: з лiсу один за одним загуркотiли пострiли з рушниць.

– Ач, палять, – сказав запорожець, – наче Кизикирмен беруть.

Вiн пiдвiвся i обличчя його було червоне, як i той вогонь, що вiн щойно роздмухував.

– Прокинувся? – спитав вiн Дороша, що пiдвiвся на мажi. – Ходiмо купатися; я тобi покажу, як лежати на водi.

Нема нiчого кращого за купання вранцi в тихiй лiсовiй рiчцi. Вода здаеться зеленою, але це вiд того, що в нiй одбилися верхiв’я дерев.

Кущi ожини позвисали з правого крутого берега рiчки так, що, пiдпливши, можна, держачись руками за вiти, брати ягоди просто ротом. А в заводi, що була вже осяяна сонцем, розкинуло свое широке листя бiле й жовте латаття. По листях, наче по землi, бiгала якась маненька пташка.

Коли Дорош та запорожець пiдiйшли до пiщаного берега, двi дикi кози, зайшовши по колiна в рiчку, пили воду. Побачивши людей, вони дременули набiк i зникли в лiсi.

Дорош, влiзши у рiчку, боявся, чи не забув вiн, як плавати, але страх його був марний: хто раз навчився плавати, той не забуде до самоi смерти.

Запорожець лiг на воду, витягнув ноги й склав руки на грудях. Хлопець штовхнув його, i вiн поплив, як колода. Але лежати на водi так i не навчився Дорош. Коли вiн лягав, як запорожець, на воду, ноги його мимоволi йшли долу i йому доводилося пiдсобляти собi руками, щоб вдержатися на водi. Зате вiн навчився добре пiрнати i, пiрнаючи, нарвав цiлий пучок бiлого жовтого латаття для Галi.

Коли вони повернулися до винницi, на галявинi вже клекотiв казан, а Наливайко та пан бакаляр за допомогою винникiв смалили убитого пiдсвинка-вепра. Галя розiслала на травi пiд грушею рядно i ставила пляшки з горiлкою, чарки й ложки для кулiша. Тут же перед Галею сидiв пес Бровко, що якимсь чудом опинився тут з мотузком на шиi. Вiн привiтно махав хвостом i солодко поглядав оком на вепра, а другим на книш, що в той час тримала в руцi Галя.