Американська трагедія. Книга 1

В обличчi м-с Грiфiтс, все ще напруженому й засмученому, щось змiнилося: може, в ньому тепер менше було розпачу, бiльше безнадiйноi покори.

– Еста вирiшила поiхати вiд нас, у всякому разi на деякий час, – сказала вона, побачивши, що дiти з цiкавiстю чекають пояснень. – Ви не повиннi тривожитись за неi й багато думати про це. Я певна, що вона через якийсь час повернеться. Поки що, з деяких причин, вона пiшла своiм шляхом. Нехай буде воля господня! («Благословенне iм’я господа», – вставив Ейса.). Я думала, що вона була щаслива серед нас, але, мабуть, я помилялась.

Очевидно, вона сама повинна пiзнати життя. (Тут Ейса знову вимовив свое: «Тц! Тц! Тц!»). Але ми не повиннi погано думати про неi. Це нi до чого. Нехай керуе нами лише любов i доброта.

Проте вона вимовила це з деякою суворiстю, що суперечила змiстовi ii слiв; голос ii дзвенiв.

– Ми можемо тiльки сподiватися, що вона незабаром зрозумiе, який безумний i легковажний ii вчинок, i повернеться додому. Вона не може бути щаслива на тiм шляху, на який ступила.

Це не путь господа i не його воля. Вона надто молода i помилилася. Але ми прощаемо iй. Ми повиннi простити. Нашi серця повиннi бути завжди вiдкритi для неi, повиннi бути сповненi любовi i нiжностi.

Вона говорила, нiби звертаючись до великоi аудиторii, та голос ii звучав суворо й печально, обличчя було холодне, застигле.

– Тепер iдiть спати. Нам залишаеться тiльки покладати надii на милость божу i молитися вранцi, опiвднi i ввечерi, щоб нiяке зло не спiткало ii.

Так, хотiла б я, щоб вона не робила цього, – додала вона без будь-якого зв’язку з тим, що сказала ранiше, очевидно, думаючи не про дiтей, якi стояли перед нею, а тiльки про Есту.

Але Ейса!

«Що за батько!», – часто думав згодом Клайд.

Окрiм власного горя, вiн, здавалося, ще здатний побачити глибше горе дружини, – але нiчого бiльше! Увесь цей час вiн стояв з безглуздим виглядом, нахиливши голову набiк, – куценький, сивий, кучерявий, мiзерний.

– Хай буде благословенне iм’я господне, – вставляв вiн час вiд часу.

– Ми не повиннi закривати перед нею нашi серця. Так, так, ми не повиннi осуджувати. Ми повиннi тiльки покладати надii на краще. Так, так! Хвала господу! Звеличмо господа! Амiнь! О так! Тц! Тц! Тц!

– Якщо хто-небудь спитае, де Еста, – по паузi продовжила м-с Грiфiтс, навiть не подивившись у бiк свого чоловiка i звертаючись до дiтей, що обступили ii, – ми повиннi будемо сказати, що вона поiхала до моiх родичiв у Тонаванду.