Американська трагедія. Книга 1

Ласкавi усмiшки! Таемнi потиски рук, i, може, його рука навколо дiвочоi талii… поцiлунок… обiцянка одружитися… i потiм, потiм…

І все це – немов раптовий промiнь свiтла пiсля довгих рокiв, коли треба було без кiнця-краю ходити з батьком i матiр’ю вулицями, сидiти на молитовних зiбраннях, вислухувати невимовних, безглуздих дивакiв, – людей, що занепали й збилися з пуття, – про те, як Христос врятував iх i що бог зробив для них. Будьте певнi, тепер вiн позбудеться всього цього. Вiн працюватиме й буде збирати грошi, i вийде в люди… Воiстину, цей нескладний, але зразковий добiр банальностей сяяв, як чудо духовного переродження, справжнiй мiраж, що виник перед спраглим подорожанином – жертвою пустелi.

Проте Клайд швидко переконався, що одне погане в його новому становищi: хоч тут i можна було навчитися робити рiзнi сумiшi фруктових напоiв i заробляти дванадцять доларiв на тиждень, – це зовсiм не давало виходу честолюбним надiям i прагненням, якi пожирали його. Альберт Зiберлiнг, його безпосередне начальство, твердо вирiшив зберегти для себе одного як таемницi ремесла, так i найприемнiшу частину роботи.

І до того вiн, спiльно з iх хазяiном-аптекарем, вважав, що Клайд не тiльки повинен допомагати йому, Зiберлiнговi, у виготовленнi напоiв, але ще й бiгати з усякими дорученнями хазяiна, а це забирало в Клайда мало не весь його робочий день.

Одно слово, Клайдовi було мало користi вiд цiеi роботи: вiн нiяк не мiг одягтися краще, нiж ранiше. Гiрше того, Клайда гнiтило, що в нього дуже мало грошей, майже немае знайомих i зв’язкiв.

По сутi, вiн був зовсiм самотнiй поза своею сiм’ею, – та чи не такий же самотнiй i в сiм’i?

Втеча Ести несприятливо вiдбилася на мiсiонерськiй дiяльностi в Канзасi. І тому що Еста не повернулася, Клайдовi батьки почали думати про переiзд, поки не було кращого варiанту, до Денвера, штат Колорадо. Але Клайд рiшуче не хотiв 'iхати з ними. «Яка вiд цього користь? – питався вiн у самого себе. – Там просто буде ще одна мiсiя, точнiсiнько така ж, як i тут».

Вiн завжди жив з батьками – в помешканнi при мiсii на вулицi Бiкел i не мiг зносити це життя. З одинадцяти рокiв, з того часу як сiм’я переiхала до Канзас-Сiтi, вiн соромився приводити знайомих хлопчикiв до себе додому. Тому вiн нiколи не мав друзiв, а гуляв i грався майже завжди один або з братом i сестрами.

Але тепер йому шiстнадцять рокiв, вiн уже досить дорослий, щоб жити по-своему, i хоче позбутися такого життя.