Американська трагедія. Книга 1

Коли б ви бачили, як вона стояла, опустивши руку з книгою псалмiв i спрямувавши погляд у простiр, ви сказали б: «Так, ось хто попри всi своi недолiки без сумнiву прагне робити тiльки те, в що вiрить».

Хлопчик, втупивши долi очi, неспокiйно переступав з ноги на ногу й пiдспiвував не дуже старанно. Високий, але ще незмiцнiлий, з виразним обличчям, бiлою шкiрою i темним волоссям, вiн здавався найбiльш спостережливим i, безперечно, найвраз-ливiшим у цiй родинi; було зрозумiло, що вiн невдоволений своiм становищем i навiть страждае вiд нього.

Його бiльше вабило в життi язичеське, нiж релiгiйне, хоч вiн i не цiлком усвiдомлював це. Безпомилково про нього можна було сказати тепер тiльки одно: вiн не вiдчував покликання до того, що його примушували робити. Вiн був надто юний, душа його – надто чуйна до всякого прояву краси й радостi, таких чужих абстрактнiй i невиразнiй романтицi, що опанувала душi його батька та матерi.

І справдi, матерiальне й духовне життя родини, членом якоi вiн був, не переконувало його в силi i реальностi того, в що, мабуть, так гаряче вiрили i що проповiдували його мати та батько.

Навпаки, iх постiйно непокоiли всiлякi турботи, i насамперед матерiальнi. Батько завжди читав бiблiю i виступав з проповiдями в рiзних мiсцях, i головним чином у «мiсii», недалеко звiдси, – вiн керував нею разом з матiр’ю. Одночасно, скiльки розумiв хлопчик, вони збирали грошi вiд рiзних дiлових людей, що цiкавились мiсiонерською роботою чи були схильнi до благодiйностi i, певно, схвалювали батькову дiяльнiсть. І все-таки родинi було скрутно: завжди вони поганенько одягненi, позбавленi багатьох вигод i втiх, доступних iншим людям. А батько i мати постiйно прославляли любов, милосердя й опiкування бога про них i про всiх людей. Тут явно щось не так. Хлопчик не мiг зрозумiти це до кiнця, але все-таки не мiг не поважати матiр; вiн вiдчував внутрiшню силу й серйознiсть цiеi жiнки, так само як i ii нiжнiсть. Незважаючи на важку роботу в мiсii i на пiклування про сiм’ю, вона вмiла бути веселою чи принаймнi не втрачала бадьоростi; вона часто вигукувала з глибоким переконанням: «Господь подбае про нас» або: «Господь покаже нам путь», – особливо в такий час, коли нестатки родини надто давалися взнаки. І проте, як могли добре бачити i вiн, i iншi дiти, бог не вказував iм жодного виходу, навiть тодi, коли його благодiйне втручання в справи родини було аж надто потрiбне.