Американська трагедія. Книга 1

І тодi ж вiн подумав, що це – типовий випадок з життя його сiм’i! Ось вiн щойно починае жити самостiйно, намагаеться чогось досягнути, вийти в люди i приемно проводити час. І Еста теж зробила таку спробу: вона теж намагалася досягти чогось кращого, – i ось чим усе це закiнчилося! Вiн вiдчув сум i образу.

– Давно ти повернулася, Еста? – повторив вiн нерiшуче, не знаючи, про що говорити.

Вiн почав розумiти, що коли Еста опинилася в такому становищi, зустрiч з нею загрожуе йому новими витратами, хвилюваннями i прикростями, – i майже шкодував, що виявив таку цiкавiсть.

Нащо було йому йти сюди? Тепер, звичайно, доведеться допомогти.

– Недавно, Клайд, здаеться, близько мiсяця, не бiльше.

– Я так i думав: я бачив тебе з мiсяць тому на розi Одинадцятоi i Балтiмор-стрiт. Так? Звичайно, це була ти, – додав вiн уже не так весело; цю змiну в його тонi враз помiтила Еста. Вона кивнула, пiдтверджуючи його слова. – Я був певен, що це ти. Я вiдразу сказав мамi, але вона, мабуть, не погодилася зi мною. А втiм, вона зовсiм не так здивувалась, як я думав.

Тепер я розумiю, чому. Вона поводилася так, наче не хотiла, щоб я говорив з нею про це. Але я знав, що не помилився.

Вiн подивився на сестру, гордий своею проникливiстю, i замовк, не знаючи, про що говорити далi, i не цiлком певний, чи був який-небудь сенс i значення в тому, що вiн уже сказав. Навряд чи могло це допомогти Естi.

І вона теж не знала, як бути: промовчати про свiй стан чи признатися в усьому. Треба щось сказати, – адже Клайд i сам може зрозумiти, яке жахливе ii становище.

Їй тяжко було витримувати його допитливий погляд. І думаючи не стiльки про матiр, скiльки про те, щоб самiй якось вийти з скрутного становища, вона, нарештi, сказала:

– Бiдна мама! Ти повинен зрозумiти ii, Клайд. Вона просто не знае, що робити. Звичайно, це я все винна. Якби я не втекла, я б не завдала iй усього цього клопоту. Вона не звикла мати справу з такими речами, i iй так важко живеться…

Еста раптом повернулася спиною до брата, плечi ii здригалися.

Вона низько опустила голову й закрила обличчя руками, i Клайд зрозумiв, що вона беззвучно плаче.

– Ну, що це ти, сестрице! – вигукнув Клайд, пiдходячи ближче; в цю хвилину вiн вiдчував безмежний жаль до Ести. – Що з тобою? Чому ти плачеш? Хiба той, з ким ти виiхала звiдси, не одружився з тобою?

Вона похитала головою й заридала ще дужче. І враз Клайд зрозумiв усе психологiчне, громадське i бiологiчне значення того, що сталося з його сестрою.