Українська модерна проза

Корденко страшно зблiд, очi йому розширились, i вiн, безглуздо дивлячись в один пункт, немовби вдивляючись в щось перед собою, конвульсiйно лепетав щось, подiбне до: «так… все пропало… помилка»… Побачивши се, покинули його, щоб порадитись, що тепер робити, а один з них, лишившись з Корденком, почав його пiдбадьорювати, упевняючи, що з кожним може статись така жорстока безглуздiсть. В партii ж поклали написати лист з вибаченням до батькiв вбитого. Корденко вийшов зовсiм немовби спокiйним з засiдання.

Вовтузенко спитав був його, чи не провести його додому, але той засмiявся на се тим смiхом, яким вiн умiв смiятись ранiше, до цiеi подii, смiхом, що примушував зйожуватись i засоромлюватись. Вовтузенко стис йому руку, i вони розiйшлися в рiзнi сторони.

Корденко, лишившись сам, iшов довго-довго; обiйшов сливе пiвмiста, раптом спинився посеред вулицi – вiн саме переходив – i задумався. Все зникло йому спе-ред очей: в головi шумiла одна думка, якось однотонно, як шумить осiнь, коли падае з дерев повiльно жовте сухе листя i, пiдхоплене вiтром, носиться понад землею, а потiм десь там лягае.

Втомився бiдний, але почував, що не може спочити доти, доки не обдумае, що тепер йому робити. Не каяття його гризло, не якоiсь забобони вiн боявся, – нi, се давно вже вiн випалив в своiй душi вогнем знання, намагання переробити свою натуру так, як того потрiбував розвинений, могутнiй розум i дiяльна, творча натура.

Се була невпевненiсть в правдивостi того, що вiн мав за свiй грунт, на якiм вiн з таким трудом i напруженням збудував свiй новий свiтогляд, з болем вириваючи все старе i забобонне з своеi iстоти i з натхненням прищеплюючи все нове, гарне i потрiбне, i едине безумовно правдиве, як йому здавалось.

Еге, стае тепер ясним, що тiльки здавалось.

«Ей, з дороги!» – почув вiн грiзний голос i оглянувся: на нього бiгли конi. Ступивши два-три кроки вперед, вiн побачив, як повз нього, мало не зачепивши його, пронеслась карета, запряжена парою надзвичайних коней.

Вiн здивувався, що не помiтив того, що бiжать конi. Потiм згадав, як вiн спинився серед вулицi, i се його здивувало. Тепер почав iти як слiд, щоб, бува, не звернути на себе особливоi уваги полiцаiв, а особливо нишпорок.