Українська модерна проза

Скоро ставало яснiше, вона кудись дiвалась. Нiби розбивалась i розсувалась i прибирала новi форми.

Були се, немовби велети зi страшним виглядом. В шоломах, зi щитами, мечами.

Нiби з-за гори вилiзали. Напередi бiльшi. А за бiльшими меншi i такi маленькi, що iх i доглянути годi було. Лишень маса сiра посувалась напередi, вгору.

Цiле вiйсько пнялось на шпиль гори.

З дивним поспiхом гнали, переганялись. Зi всiх сторiн пiдiймались i дерлись вище i вище. Буцiм на один знак станули всi разом i почали радити раду.

Котрi дiстались на гору, пiдносили драбини й стовпи, а на них ставляли другi. А стовпи й драбини були удвое такi, як найбiльшi з них.

Тим часом ставало яснiш. Небо залилось золотистою зорею й з усмiхом глянуло на свiт, що тремтiв в послiдних обiймах холодноi ночi.

Я глянув довкола. Скрiзь угорi таке саме життя. Тисячi вiйськ метушилось, тисячi рук пiдiймалось i опускалось. Однi спускали на землю стовпи й прив’язували до них мiдяними ланцюгами драбини, а на драбинi другi i так далi аж вгору, куди око не догляне.

А тi найменшi, що бiгали, як комашки, то вгору, то вдолину, розмотували посторонки й крутили мотузи й прив’язували однi кiнцi до стовпiв, а другi вiдкидали далеко перед себе.

Іншi працювали при величезних машинах. Густi стовпи пари садили вгору i залягали цiлу просторонь, осяяну першими вiдблисками соняшного промiння.

Вся робота йшла в напрямi сонця.

Тодi я зрозумiв.

Се був герць двох сил.

Нiч i день боролися.

Кiлька разiв здригнулось повiтря, кiлька разiв подув вiтер долиною, кiлька разiв заворушилась цiла юрба велетiв по горах i стало ясно…

Але сонце ще боролось.

Що ось вискочила вогняна куля, то й зараз ховалась назад i за кожним разом, коли силкувалась лишитись вгорi, прибиралась на iншi кольори. Неначе з напруження мiнилась.

Решту сил видобували велети, щоб побiдити свiтло.

А воно спокiйно, величаво, свiдоме сили й могучостi, розвивалось на цiлий свiт. Вже було певне побiди.

Втiм знова сховалась золота куля. А коли вискочила, була обмотана всiлякого роду мотузами i ланцюгами.

Отже побiдили…

Затрiщало, загомонiло, заревло. Гук пiшов, немовби гори валились.

Нема вже виходу для сонця.

Страшна боротьба велась на далекiм небi.

Всi фарби перемiнювались i переливались i вiдновлялись. Один поперед других спiшились вояки, щоб помститись за кривду.

Рiшаюча хвиля.

Ще один раз вгору.

Ще один раз придавити.