Українська модерна проза

Вiн нiколи не списував нi своiх думок, нi вiршiв i через те не лiчив себе за поета. Навiть страшенно б здивувався, коли б йому хтось сказав, що вiн справжнiй поет,

– Усi хапаються кудись, бо земля примушуе людей напружувати усi сили, тiло, нерви, мозок, щоб догодить ненажерливому, кровожадiбному деспотовi: iмення твоя – шлунок. І от не принеси хоч один день жертви, що ти зробиш з людським тiлом, мозком, навiть i душею! – мiркував Соромський, прикро дивлячись на гори усякоi iжi, що були на виставах у вiкнах. – Нi, в сьому для людини щось е таке образливе та прикре.

І вiн ще зве себе царем природи! Вiн раб землi i крiпак свого пана шлунка. Я знаю, що з тобою змагатися не можна, але все в мене кипить, повстае проти тебе.

Соромський повернув лiворуч i увiйшов у сад, де гралися дiти у м’яча.

– Еге, скачи враже, як пан каже. От що… О, люди люблять тобi догоджати; вони навiть iдуть на всякi компромiси зi своею совiстю через свого душогуба. Ти пiдтримуеш наше тiло? Знаю, але цi щоденнi жертви, що ми приносим тобi, занадто великi! Я колись зробив iспит: я дав тобi одного бублика та склянку чаю на день, на другий день – чай без бублика, на третiй – порожнiй чай i так далi.

Ти поборов мене ненажеро, але прийде час i, може, вiн не далеко, коли люди тебе поборять.

Вiн скинув бриль i поклав його на ослонi, потiм схопив i почав махати ним, щоб прохолодити обличчя, йому здавалося, що воно палае, але воно було блiде, як папiр. Соромський розмовляв, неначе поруч з ним сидiв слухач. З людьми вiн не вмiв говорити: починав з запалом, але як тiльки бачив глумливi погляди, то зараз заплутувався, якось чудно перекручував слова i, не висловивши своiх думок, на пiв-дорозi спинявся, стискав мiцно тонкi губи, схиляв голову, а сiрi, великi очi темнiшали i гасли.

– Кумедний! Чудасiя! Чого вiн хоче? Сказано поет, а поетам нiщо не заборонено, – казали товаришi, смiючись.

– Можна марити про все, але висловлювать голосно… гм… нiяково… – додали другi.

Через те Соромський кинув звичку висловлювать перед людьми своi думки, що гнiтили його душу i знайшов собi товариша, вiрного i единого, приятеля й слухача, який його розумiв, спочував i з прихильнiстю його слухав.

Се був вiн сам.

Коли я був малим, то цiлими годинами сидiв на стiльцi та вирiзав з паперу людцiв: високих, худих, товстих, малих, дiтей та жiнок в капелюхах i панiв у брилях та шапках; в чоботях i босих. Босих було бiльш, бо iх не так трудно було вирiзати. Потiм я брав рiзнобарвнi олiвцi i малював iм обличчя.