Українська модерна проза

Вона дивилась своiми гарними, заплаканими очима довго на мене, потiм отворила уста i сказала:

– Отже вже все минуло! І вiн пiшов, а ти знов сама осталась! Не журися, я прийшла тебе потiшити. Дай менi руку, се ж я! Чого дивишся на мене з сумнiвом, допитливо, дивно? Ти мене чей знаеш уже? А може, ти мене вже цiлком забула? Ти бiдна, люба, нещаслива дiвчино, як менi тебе жаль!..

Тут приступила до мене, погладила своею м’якою рукою мое волосся i поцiлувала мене в чоло. Потiм сказала тихим, нiжним, повним спiвчуття голосом:

– Успокiйся, дитино, i не плач! Ти не могла iнакше поступити, не хотячи погубити себе.

А коли ти его вiд себе вiдопхнула, то забудь за него, забудь за все, не думай об тiм. Ти не будеш без потiхи, я лишусь з тобою, я буду всi днi твого життя коло тебе. Я твоя стара, одинока, тiлько разiв сварена, вiдпихана приятелька – самота.

Вже так пiзно? Вже пiвнiч минула, а я сего й не помiтила? Але чи ж се давно? Єсли ми зазнали радостi, то пливуть нам години непомiтно, але бо й горе не дае нам деколи зважати на час, а найбiльше тодi, як силуе нас вилляти всю свою тугу на папiр в милозвучних римах.

Тому-то перейшли менi сегодня години непомiтно, хоть горе колисало серцем. Та тепер трохи спiчну, годi вже мучитися тим сердечним горем, годi через него свiт забувати. Ну ж подивiмся трохи наокруг себе.

Здоров, мiй любий мiсяцю! Й ти ще так пiзно завiтав до мого вiкна? Я думала, що ти вже Бог знае за котрими горами. Але скажи, любий, де се ти був послiднiми днями? Що я, не хотячи в своiм горю нiкого видiти, заслонила свое вiкно, се отже було причиною твоеi неприсутностi? Але скажи, чого ти сегодня такий нахмарений? На такий вираз твого лиця я не привикла, ти, мiй старий приятелю.

Що значить та зморшка на твоiм чолi? Чого стягаеш брови докупи? Фе, як тобi се не до лиця.

Що ти хочеш казати? Ходи трохи ближче i говори голоснiше, бо я не розумiю твоiх слiв; так, тепер чую! Ти гнiваешся на мене? Гнiваешся за те, що я тебе через так довгий чае занедбувала? Через цiлих три недiлi не запитала й раз про твое поводження? Чи се справдi так?

Коди так, то се правда непростимий грiх з моеi сторони, але ти, мiй малий, любий, сердечний мiсяцю, ти був завше таким розумний, такий поблажливий, а тепер гнiваешся!.

. Знаеш в тi веселi днi, повнi щастя, повнi радостi… ах, я не хочу про них думати, власне сегодня нi! Отже, любий приятелю, ти повинен рад бути мому горю, бо я тепер назад до тебе вернулась. Чого ж ти ще гнiваешся?..