Українська модерна проза

– Так ви, панно, називаетесь Ольгою?

– Так, я Ольга.

Дивиться довiрливо, всмiхнено, чистими очима, як дитина, просто йому в очi.

Полковник отямився, зрозумiв нарештi, панна прийшла до нього про щось прохати, може, жалiтися на жовнiрiв.

– Не знаю причини вашого вступу до мене, дорога панно Ольго… – Останнi ласкавi слова самi вискочили з душi: – Я радий зробити для вас усе, що тiльки зможу. Я так щасливий, що вас бачу… що з вами познайомився… Чи ви де близько живете? Чому я вас досi нiде не зустрiчав?

– А я вас бачу… як проходите з шанцiв.

– Ви в якiйсь справi? Про щось хочете прохати?

Ольга замiсть вiдповiдi поклала на стiл свiжi, рожевi квiти.

Весело й приемно посмiхалася.

Не смiв далi допитуватися. Тай помiтив, що вона зовсiм не мае вигляду проси-тельки.

Одiйшов у куток i звiдти оглядав ii.

Очi свiтлi, веселi. Лиця свiжi. Уся радiсна, усмiхнена, прекрасна, як i тi нiжно-рожевi квiти, що лежать на столi.

Поглядав то на неi, то на квiти, i йому здавалося, що цi рожевi й бiло-рожевi квiти складають нiби живу частку самоi Ольги: вони нiжнi, свiжi, запашнi i так пасують до цiлоi ii пишноi молодостi.

«Та се ж моя Ольга! – впевняв себе: – Нi, ця краща, але я вона схожа на ту!»

– Вибачте… Я гадав, що… Ви так подiбнi до одноi моеi знайомоi. Тiльки вона далеко звiдси… – з сумом промовив полковник.

На обличчя панни набiгла хмарка. Сидiла спокiйна, вже поважна…

Потiм несподiвано промовила:

– Я вже пiду.

В халупi потемнiло. Згодом додала:

– Мряки напливають.

Полковник глянув у вiкно: понад низинами зi сходу плили тумани.

Ольга сидiла поважно.

Не рухалась.

Дивилась на нього без усмiху. Вiн хотiв з нею говорити, не знаходив слiв i тим мучився.

Так стояла мовчанка.

Знову Ольга промовила тихо:

– Я вже пiду.

Тодi вiн рiшучо пiдiйшов до неi, взяв за руку, заглянув у вiчi.

– Ви так подiбнi…

– До побачення! – сказала Ольга.

Мiцно стиснула йому руку, легко переступила через порiг, i нечутно, мов видiння, зникла за халупою.

Стояв нерухомо, як сновида.

Схопився й побiг слiдом.

І дивився…

Побачив скрiзь лиш бiлу мряку…

Над ним свiтило сонце, а внизу сунули без перерви зi сходу сiрi тумани, облизуючи своiми мокрими язиками верхи лiсiв.

Бачив верховини далеких зелених гiр, над якими ще свiтило сонце, а поблизу лиш одноманiтна сiра мряка.

І весь краевид обернувся в безбережне сiре море, з якого виринали нечисленнi острови.