Українська модерна проза

був депутатом австрiйського парламенту.

САМОМУ СОБІ

Ти будь у мене, як небо осiнне, уночi – тверда. Будь чиста, як плуг, що оре. Будь мамою, що нiчки темненькоi дитину хитае та тихонько-тихiсенько до сну приспiвуе.

Вбирайся, як дiвчина рано вбираеться; як виходить у сад до милого, i так ще вбирайся.

Шепчи до людей, як ярочок до берега свого шепче.

Ломи, як блискавка, що найдужчого дуба валить i коле.

Плач, як тi мiлiони плачуть, що тiнню по свiтi вандрують.

Бiжи, як пристрастi моi, що iх бiльше батогiв гонить, як сонце мае промiння, лови чужi пристрастi та сплiтайся з ними та й разом спалюйтеся.

Як знеможеш, то сядь на вербу та дивися на став тихий.

Така будь моя бесiдо!

У ВОЗДУХАХ ПЛАВАЮТЬ ЛІСИ…

У воздухах плавають лiси та й села серед них.

На небi хмари, як той мох, що примерз до землi у лiсовiй тишинi – сiрий, ледом укритий. Сiрi хмари станули над заходом та й закаменiли.

Сонце, якби з нього кров спустив. Саме блiде i промiнi такi.

Воно засунеться за тi сiрi скали над заходом.

Якби розбив хто отi примерзлi хмари, то станув би понад сонце. Створив би новi зорi, бо iх багато закованих там сидить.

* * *

Якби-м розбив ту скалу, що душу мою закувала!

Лiси би зашумiли, заспiвали би села.

Там закований голос сопiлки моеi, що, як вона грала, то луг до сходу хилився.

Там схований шелест листкiв придорожнiх, що шептали, аби вiвцi моi iх не переступили, аби в шкоду не забiгали.

Лиш аби сопiлка заграла, аби вiвцi моi повернули та коханка заговорила!

Ой, вже нi!

Душа сидить у скалi, як злодiй. Не вилетить вiдти дiвчина у бiленькiй сорочцi, бо нема сопiлки моеi, бо моiх овець нема та й коханки не маю.

Не зашумить лiс, не заспiвають села.

ГОРОДЧИК ДО БОГА РИДАВ…

Городчик до Бога ридав: Сонечка, ой, сонечка!

Бiла рожа пiдiймила квiт та й запросила сонечка, Ще просьби не доказала, а вже похилила жмут цвiту понад жовте листя.

Каже вона:

– Ще-м на цiм свiтi не набулася. Я ще бiла, як снiг бiленька, та й вже усихати?!.

– Краями квiт мiй застигае. Мороз в душу лiзе, у середнiй листочок найменший, що ще жовтавий. – Вполудне приходиш, сонце. Збавляеш мене вiд смертi. Не приходи вже! Най зiв’яну разом з найменшим листочком жовтавим.

– Бо зорi вночi з мене насмiхаються. Мигають очима, як царiвни на просту дiвчину.