Українська модерна проза

А за вiкном шепотiв горiх широким листям: Чешися, дурна, вiн тебе любить!

ВНОЧІ

– Твоi очi пробитi чорною хмарою. Стадо чорних птахiв вилiтае з хмари, як ле-лики, i кругом тебе облiтае. Без нас тебе облетiли.

Японська рожа похилилася i било кактуса до пiвночi обернулося вiд голосу.

Другий голос:

– Голосом своiм – перлами тебе обсиплю, зором своiм – вогнем тебе скупаю, очима своiми чорними стрiлами тебе напою. Перлами чорнi птахи загулю, вогнем iх спалю, стрiлами чорними пострiлю.

Японська рожа цвiт впустила i лист кактуса д’нему схилився.

Третiй голос:

– Всi зорi з неба стягну до тебе. Всi пасма яснi висную iз очей ясних i зв’яжу з пасмами зорiв на небi. Та й над землею пiд небесами буду в’язати срiбнi промiнi моi, а з золотими впаду на серце коло нiг твоiх i звiзди потягну i звiзди впадуть. Порiжемо чорную хмару срiбними промiнями до половини, а золотими вiд половини. І будеш ясний у зорях ясних, а через мене.

Упав цвiт другий i лист, що другий схилився.

Четвертий голос:

– Рукою моею махну – всi лебедi злетяться; рукою махну, голосом зазву – рай-птаха з’явиться; рукою махну, голосом зазву i очима погляну – та раем тобi стану. Припливу з стадом до тебе, любий, як стадо хвиль синiх моря д’нам припливае.

Цвiт рожi вiтер займив у море i лист д’морю похилився.

П’ятий голос:

– Є в мене поле, широкi ниви рожi зродили, рожi зродили та ще колючi. А попри ниву все у долину ручай лентою срiбного шовку спливае.

Там пiдеш зо мною, там, на ту ниву, що рожi зродила. Нива ся вклонить, ручай у ноги впаде, чорная хмара пропаде.

А вже цвiт поплив i лист ще дужче на воду схилився.

Ой, листе, листе, глянь там на море. Пливе д’нам стадо островiв з архiпелягу. Цвiт твоi рожi з ними назад поверне.

І ЧОГО ТИ, СЕРЦЕ МОЄ

Ользi присвячую

І чого ти, серце мое, грiху багато в собi маеш? І чому ти, серце мое, не трiснеш?

Вечiр. Мiсяць на небi розгаряеться, парубоча пiсня мостить собi мости до звiзд, сира сопiлка наймитська жалiбно стогне з ясел до вiкон панських.

Дими спокiйно долинами синiють, гуртки чорних овець шукають ворiт своiх, за ними дiти куряву збивають.

І чого ти, серце мое, квилиш менi в грудях, як покинена пташка? І чому ти, серце мое, не трiснеш?

Вечеряють. Мама дае порядок на столi, ложки тарахкотять, громада споживае мамину страву.

Сирота тисне голову до острого одвiрка i нагадуе собi щось давне дуже.