Американська трагедія. Книга 2

– Моя Роберта вмерла! Моя дочка! Нi, нi! Роберта!

О господи! Не потонула! Цього не може бути! Мати говорила про неi тiльки годину тому. Вона помре, коли почуе про це. І мене це вб’е. Так, уб’е. Моя бiдна, моя дорога дiвчинка! Дитинка моя! Я не знесу цього, пане прокурор!

І вiн тяжко i стомлено сперся на Мейсона, i той, як мiг, намагався пiдтримати його. За хвилину старий озирнувся на дiм i подивився на дверi здивованим, блукаючим поглядом божевiльного.

– Хто скаже iй? – спитав вiн. – Хто наважиться сказати iй?

– Послухайте, мiстер Олден, – умовляв Мейсон, – ради вас самих i ради вашоi дружини прошу вас: заспокойтесь i допоможiть менi розiбратись у цiй справi, допоможiть тверезо i рiшуче, неначе йдеться не про вашу дочку.

Я ще далеко не все розповiв вам. Але ви повиннi заспокоiтись. Дайте менi можливiсть пояснити все. Це жахливо, i я вiд усiеi душi спiвчуваю вам. Я знаю, як вам тяжко. Але тут е страхiтливi i сумнi обставини, про якi ви повиннi дiзнатись. Вислухайте ж мене! Вислухайте!

І тут, тримаючи Тайтуса пiд руку, Мейсон так швидко i переконливо, як тiльки мiг, розповiв про рiзнi факти i пiдозри, зв’язанi зi смертю Роберти, потiм дав йому прочитати ii лист i наприкiнцi вигукнув:

– Тут злочин! Злочин, мiстер Олден! Так ми думаемо в Брiджбурзi, – принаймнi ми цього побоюемось, – безсумнiвне вбивство, мiстер Олден, якщо можна вжити таке жорстоке, холодне слово.

Вiн помовчав, а Олден, вражений словами про злочин, непорушно дивився на нього, нiби не зовсiм розумiючи, що йому кажуть.

– Хоч як я поважаю вашi почуття, – знов заговорив Мейсон, – проте, як головний представник закону в моему окрузi, я вважав своiм обов’язком приiхати сьогоднi сюди, щоб дiзнатись, що вам вiдомо про цього Клiфорда Голдена або Карла Грехема або про будь-кого, хто заманив вашу дочку на це безлюдне озеро. Я розумiю, мiстер Олден, ви зараз жорстоко страждаете. І все-таки я запевняю, що ваш обов’язок – i це повинно бути й вашим бажанням – усiма силами допомогти менi розплутати справу.

Цей лист свiдчить, що ваша дружина, в усякому разi, дещо знае про цього суб’екта, – знае хоч би його iм’я.

І вiн багатозначно постукав пальцем по листу.

Як тiльки Олден зрозумiв, що його дочка, очевидно, стала жертвою злочинницького насильства, до почуття гiркоi втрати долучився якийсь звiрячий iнстинкт, поеднаний з цiкавiстю, гнiвом i пристрастю природженого мисливця, – все це допомогло йому опанувати себе, i тепер вiн мовчки i похмуро слухав, що казав прокурор.