Американська трагедія. Книга 2

Але тут! У цiй хащi! В цiй пiтьмi!.. Треба йти, щоб скорiше вибратися звiдси, це ясно. Треба прогнати цi страшнi, нестерпнi думки, iнакше у нього зовсiм не залишиться нi сил, нi мужностi.

Але погляд Роберти! Той останнiй благаючий погляд! Боже! Їi очi й зараз перед ним. І цi розпачливi, жахливi крики! Невже вони весь час лунатимуть в його вухах… поки вiн не вибереться звiдси?

Чи зрозумiла вона, коли вiн ii ударив, що це сталось без лихого замiру… що це була тiльки мить гнiву i протесту? Чи знае вона це тепер, де б вона не була, – на днi озера чи, може, тут, у темнiй хащi, поруч нього? Їi примара!.

.

Нi, треба скорiше тiкати геть… геть! Треба… i все-таки… тут, у хащi, вiн в безпецi! Треба взяти себе в руки, не слiд виходити на великий шлях. Там перехожi. Там, можливо, люди, якi шукають його!.. Але чи вiрно, що людина живе i пiсля смертi? Що iснують привиди? І вони знають усю правду? Тодi вона повинна знати… але тодi вона знае i про його попереднi замисли.

Що вона подумае! Може, це вона зараз з похмурим докором переслiдуе його своiми помилковими обвинуваченнями? Помилковими – хоч i правда, що спочатку вiн хотiв убити ii. Вiн замишляв це! Замишляв! І це, звичайно, великий грiх. І хоч вiн i не вбив ii, але щось зробило це за нього. Все це правда.

Але привиди!.. боже, примари тих, хто вже вмер… вони переслiдують тебе, щоб викрити i покарати… може, вони стараються спрямувати людей на твiй слiд… як знати? Мати колись призналась йому, Френку, Естi i Джулii, що вона вiрить у привиди.

І, нарештi, – мiсяць (до цього часу вже три години вiн iшов отак, спотикаючись, прислухаючись, чекаючи, весь тремтячи i обливаючись потом). Навколо, хвалити бога, нiкого немае! І високо над головою – зiрки, яскравi i лагiднi, як над Пайн-Пойнтом, де Сондра… Якби вона бачила його зараз – як вiн тiкае вiд Роберти, похованоi у водах озера, на поверхнi якого плавае його капелюх! Якби вона чула крики Роберти! Дивно, – нiколи, нiколи, нiколи вiн не зможе розповiсти iй, що через неi – через ii красу, пристрасть до неi, через усе, що вона значить для нього, – вiн мiг… мiг… ну… спробувати вчинити таку жахливу рiч – убити дiвчину, яку ранiше кохав.

І протягом усього життя його переслiдуватиме ця думка. Нiколи вiн не зможе позбутись ii – нiколи, нiколи, нiколи! Ранiше вiн не думав про це.