І це все, що я хотіла сказати про кохання

Ви тiльки ввiйшли у купе, i менi вiдразу це впало в око, зараз це рiдкiсть. Ви така справжня!

Дмитро хотiв ще щось додати, але тут з трiском вiдсунулися дверi нашого купе, й висунув голову «Кульбабка» – вiн був акуратно причесаний i переодягнений у синiй спортивний костюм з бiлими смужками:

– Ви чого тут, як сироти, сидите? Прошу в купе, – йому явно стало нуднувато без нас, нiкому розповiдати про «черi» i свою нелюдську витримку.

І ми чомусь слухняно повернулися в купе, непомiтно, як змовники, посмiхнувшись одне одному.

Провiдниця помстилася менi чисто по-жiночому, невiдомо, за яку провину.

Починалися прозорi сутiнки, коли день глибоко зiтхнув i вирiшив вiдпочити. Ми пообiдали тим, що Бог послав завдяки Дмитровiй невiстцi, i не прибрали ще зi стола, як у дверi голосно стукнули, i почувся роздратований голос провiдницi:

– Дамочко, зараз ваша станцiя, стоiмо всього одну хвилину, – i за мить ii задоволенi кроки прогупали по тамбурнiй пiдстилцi з гордим почуттям переваги. Поiзд почав гальмувати – у мене не було й хвилини.

Наспiх перевзувшись, я накинула куртку, у цей час Дмитро по-военному, без зайвих слiв дiстав з верхнього багажника мiй рюкзак, i ми, на ходу побажавши «Кульбабцi» щасливоi дороги, вийшли разом у коридор. Я йшла спереду, а Дмитро, розгублений, засмучений, нiс позаду мою поклажу.

Ледь ми ступили на перон, як поiзд безшумно рушив з мiсця. Дмитро поставив рюкзак коло моiх нiг, обхопив мене двома руками й жагуче поцiлував у губи – вiд несподiванки я завмерла.

А вiн уже стрибнув на пiднiжку вагона й дивився своiм чистим вiдкритим поглядом. Провiдниця безцеремонно вiдтiснила його в глиб тамбура й завмерла з видом виконаного обов’язку, гордо тримаючи в руцi сигнальний прапорець.

Так закiнчився мiй «вагонний роман», нiякоi iншоi альтернативи в нього й не могло бути… Я дивилася на хвiст потяга, що iхав, поступово набираючи швидкiсть, а з очей текла зрадницька солона рiдина. Я плакала через вiдсутнiсть у свiтi досконалостi, i в душi було так боляче, i боляче було дихати, немов мене протримали кiлька годин на киснi, а потiм вiдключили не тiльки кисень, але й повiтря.

11

Сутiнки згущувалися, мороз лютував, i я попленталася на вокзал, щоб викликати таксi, з надiею, що в цiй глушинi така послуга для приiжджих iснуе. До пансiонату ще кiлометрiв п’ять.

Молода й привiтна касирка з готовнiстю визвалася менi допомогти, вокзал порожнiй, бажаючих купити квитки катма, i вона нудьгувала без справ.