Повернення Казанови. Царство снів

– Дякую за гру, панове!

Олiво простер до нього руки.

– Мiй друже, граймо далi. Сто п’ятдесят дукатiв – чи ви забули?.. Нi, не сто п’ятдесят! Усе, що я маю… усе, чим я е… усе… усе! – вiн ледве белькотiв, бо весь вечiр пив келих за келихом.

Казанова урвав його награно величним жестом.

– Жiнок i везiння не приневолиш, – мовив вiн, кланяючись абатовi.

Той вдоволено кивнув i заплескав у долонi.

– Що ж, до завтра, високоповажаний шевалье, – озвався маркiз. – Завтра ми разом з вами обберемо до нитки лейтенанта Лоренцi.

Брати Рiкардi наполягали на продовженнi гри. Маркiз, пожвавившись, почав роздавати карти. Брати поставили золотi, якi iм дав виграти Казанова. За двi хвилини маркiз вiдiграв у стариганiв грошi й рiшуче вiдмовився грати з ними далi, бо готiвки брати бiльше не мали. Старi заломили руки. Старший розплакався, мов дитя. Молодший цiлував його в обидвi щоки, заспокоюючи. Маркiз поцiкавився, чи вже повернулася його карета. Абат пiдтвердив: вiн чув, як вона пiд’iхала пiвгодини тому.

Маркiз запропонував абатовi й братам Рiкардi пiдвезти iх додому. Усi вийшли з будинку.

Коли гостi поiхали, Олiво взяв Казанову за руку й зi сльозами в голосi знову запевнив його, що геть усе в цьому домi належить йому, Казановi, i вiн може всiм тут розпоряджатися, як йому заманеться. Вони пройшли пiд вiкном Марколiни. Воно не лише було зачинене, але й затягнуте жалюзi, а зсередини заслонене гардинами. «Були часи, подумав Казанова, – коли такi перепони не ставали на завадi або нiчого не означали…» Вони увiйшли до будинку.

Олi-во наполiг на проводжаннi гостя скриплячими сходами до його кiмнатки у вежi, обiйняв на прощання.

– Отже, завтра, – пробелькотiв вiн, – у монастир. Але спiть собi спокiйно, виiжджатимемо не надто рано, усе робитимемо для вашоi зручностi. На добранiч!

Олiво тихо причинив за собою дверi й рушив униз сходами, пiд його важкими кроками сходи стугонiли на весь дiм.

Казанова зостався сам у своiй кiмнатчинi, тьмяно освiтленiй двома свiчками.

Вiн переводив погляд з одного вiкна на iнше; вони виходили на всi чотири боки свiту. Довкола простирався в голубуватому мереху одноманiтний пейзаж: розлогi рiвнини з невисокими пагорбами, лише на пiвнiчному окрайцi виднокола – розмите далиною пасмо гiр; розкиданi то тут, то там хатинки, обiйстя, вiлли, а серед них на узвишшi блимав вогником замок, певно, як припускав Казанова, маркiза.