Повернення Казанови. Царство снів

Минула його пора! І вiн зiзнався собi в тому, що досi вiд себе намагався приховувати: навiть його письменницькi здобутки, навiть памфлет на Вольтера, на який покладав останнi сподiвання, нiколи не принесуть йому широкого визнання. Для цього теж вже надто пiзно! Так, якби в молодостi йому вистачило вiльного часу й терпiння поважнiше зайнятися такою працею – Казанова добре це розумiв, – вiн мiг би стати першим серед перших поетiв та фiлософiв. Вiн мiг би також досягти щонайвищого статусу i як фiнансист чи дипломат, якби доклав бiльше старань, якби був обачнiший, анiж це йому властиво.

Але куди зникало все його терпiння, уся його обережнiсть, життевi плани, коли нова любовна пригода манила в невiдомiсть? Жiнки. Повсюдно жiнки. Вiн миттю забував про все на свiтi заради них: заради шляхтянок i посполитих, заради жагучих i холодних, заради цнотливиць i повiй – задля однiеi ночi на новому ложi кохання готовий був вiдмовитися вiд усiх земних почестей i потойбiчного раювання. Та чи каявся вiн тепер, що прогаяв щось важливе в життi у вiчних пошуках i знаходженнях чи незнаходженнях, у безнастанному приземленому й неземному метаннi вiд жаги до насолоди й вiд насолоди до жаги? Нi, вiн нi в чому не розкаювався. Вiн прожив свое життя, як нiхто! Та й зараз хiба не проживае його так само? Й досi на своему шляху всюди знаходить жiнок, хай i не шаленiють вони за ним так, як колись. Амалiя? Вiн мiг би оволодiти нею, досить лиш забажати; та хоч i цiеi митi в лiжку ii п’яного чоловiка. А господиня готелю в Мантуi – хiба не закохалася в нього, наче у вродливого юнака, нiжно й ревниво? А поцяткована вiспинами, однак струнка й тендiтна коханка Пероттi? Хiба вона, одурманена iменем Казанови, яке, здавалось, осипало ii жарiнню тисяч жагучих ночей, не благала його подарувати iй одну-едину нiч кохання, а вiн знехтував нею, як чоловiк, який ще може вибирати жiнок на свiй смак? А ось Марколiна… такi, як Марколiна, тепер уже не для нього. Чи, може, нiколи й не була б для нього? Бувають же такi непоступливi жiнки. Йому теж якось трапилася одна, проте тут же iй на замiну пiдвернулася iнша, згiдливiша, i вiн навiть дня не згаяв на даремнi зiтхання та вмовляння. Якщо навiть Лоренцi не пощастило завоювати Марколiну – вона ж вiдмовилася вiд запропонованоi руки й серця цього чоловiка, не менш вродливого й зухвалого за нього, Казанову, в молодi роки, – то, може, й справдi Марколiна з тих рiдкiсних з’яв, у iснуваннi яких вiн завжди сумнiвався; може, вона й справдi добропорядна жiнка.