Ґолем

Про це я часто й подовгу розмiрковував i гадаю, найближче пiдiйду до iстини, якщо скажу: раз за життя кожного поколiння еврейським кварталом зi швидкiстю блискавки прокочуеться психiчна епiдемiя, уражае душi живих з якоюсь прихованою вiд нас метою, створюючи мiраж, примару дивноi iстоти, яка жила тут сотнi рокiв тому i тепер спрагло прагне нового фiзичного втiлення.

Можливо, вона й тепер серед нас, можливо, нiкуди й не зникала, просто ми не помiчаемо ii. Бо ж не чуемо ми, як бринить камертон, доки вiн не торкнеться дерева й не змусить його бринiти теж.

Можливо, це щось таке, як мистецький витвiр душi, без участi свiдомостi, витвiр, схожий на кристал, який, за одвiчними законами, формуеться з аморфноi маси.

Хтозна…

Так задушливими днями наелектризована до краю атмосфера породжуе нарештi блискавку. То, може, й постiйне нагромадження одних i тих самих думок, якi отруюють повiтря гетто, теж призводить до несподiваного викиду енергii – душевного вибуху, який виривае нашу сонну свiдомiсть з дрiмоти й виносить на бiлий свiт, щоб – як природа створюе блискавку – створити примару, котра обличчям, ходою, поведiнкою, в усьому i в кожному уособлюватиме символ масовоi душi – якщо тiльки вмiти правильно витлумачити таемну мову форм?

Як у природi деякi явища попереджують про удар блискавки, так i тут певнi моторошнi знамення провiщають грiзне вторгнення фантома в реальний свiт.

Вiдлущений тиньк староi стiни набувае подоби людини; у морозяних квiтах на шибцi вiкна промальовуються риси застиглого обличчя. Пiсок з даху сиплеться якось не так i пробуджуе у недовiрливого спостерiгача пiдозру, що прихованою рукою водить невидимий розум, скидае пiсок униз i потай бавиться, намагаючись вiдтворити в ньому якiсь дивовижнi образи. Спочиваеш, скажiмо, оком на вiзерунку однотонного мережива чи розглядаеш брижi шкiри, а сам не годен опиратися невеселiй людськiй здатностi вбачати в усьому знаменнi, сповненi прихованого сенсу форми, якi розростаються у наших снах до неймовiрних розмiрiв. І всi марнi спроби зiбрати думки докупи, прогризти мури буденностi червоною ниттю пронизуе болiсне усвiдомлення, що наше ество зумисне й супроти нашоi волi висмоктуеться, лише задля того, щоб оживити фантома.

Почувши оце розповiдь Перната про його загадкового гостя, безбородого косоокого чоловiка, менi одразу уявився Голем, такий, яким я його тодi бачив.

Вiн стояв передi мною, немов з-пiд землi вирiс.