Ґолем

– Такi на вигляд статуi рицарiв, якi лежать зi згорненими на грудях руками на кам’яних саркофагах у готичних церквах, – шепоче Фрiзландер, показуючи поглядом на шляхтича.

Нарештi панич уривае мовчанку.

– Е-е, гм… – копiюе вiн голос господаря. – Те, те, оце гостi… одразу видно!

Зала вибухае оглушливим реготом, аж келихи дзеленчать, а голота хапаеться за животи. У стiну летить пляшка й розбиваеться на друзки.

– Його свiтлiсть князь Феррi Атенштедт, – благоговiйним шепотом пояснюе нам огрядний шинкар.

Князь простягае полiцiянтовi вiзитiвку.

Бiдолаха бере ii, вiддае честь i клацае пiдборами.

Знову западае тиша; юрма, затамувавши подих, чекае, що ж буде далi.

– Панi й панове, – промовляе знову панич, – яких ви тут бачите… е-е… моi любi гостi! – його свiтлiсть недбалим порухом руки показуе на збiговисько. – Може, бажаете, пане комiсаре, е-е, аби вас вiдрекомендувати?

Комiсар з вимушеною усмiшкою заперечуе, щось белькоче збентежено, мовляв, «на жаль, виконання службових обов’язкiв». І, нарештi опанувавши себе, додае:

– Бачу, тут усе вiдбуваеться в рамках пристойностi… Це пробуджуе до життя драгунського ротмiстра, вiн поспiшае в глибину сцени до дамського капелюшка зi страусовим пiр’ям i вже наступноi митi пiд схвальний гамiр молодоi шляхти стягае звiдти за руку на середину зали Розiну.

Вона хитаеться, п’яна, очi заплющенi. Крислатий вишуканий капелюшок з’iхав набiк, на нiй лише рожевi панчохи й чоловiчий фрак на голе тiло.

Подано знак: музика зриваеться, немов з прив’язi дикий кiнь.

«Рi-тi-тiт! Рi-тi-тiт!» …i заглушуе, змивае гортанний крик, який вириваеться з горлянки глухонiмого Яромира, коли вiн побачив Розiну.

Ми вже збираемося йти.

Цвак кличе кельнерку.

Загальний гамiр притлумлюе його слова.

Ротмiстр тримае за руку напiвголу Розiну, поволi кружляе з нею в танцi.

Юрма шанобливо розступаеться.

Потiм з лав долинае шепiт: «Лойзичек, Лойзичек!» Гостi видовжують шиi. До пари, яка танцюе, приеднуеться iнша, ще дивнiша. Жiночоi зовнiшностi юнак у рожевому трико, з довгим бiлявим волоссям до плiч, з нафарбованими устами й нарум’яненими, як у повii, щоками, кокетливо пускаючи очима бiсики, пригортаеться до грудей князя Атенштедта.

Солодкавим вальсом пучнявiе арфа.

Нездоланна вiдраза до життя стискае менi горло.

Мiй перестрашений погляд шукае дверей: там, вiдвернувшись вiд зали, стоiть комiсар i про щось жваво шепочеться з жандармом, той саме запихае до кишенi якусь рiч. Судячи з брязкання, певно кайданки.